Острів Скарбів / Treasure Island

Коли ми майже наполовину закiнчили нашi рахунки, я раптом схопив матiр за руку, бо почув у тихому морозяному повiтрi звук, що вiд нього в мене кров у жилах захолонула – стукiт палицi по замерзлiй дорозi. Звук цей щораз ближчав. Ми затамували подих. Потiм пролунав рiзкий удар палицею в дверi корчми. Хтось почав повертати дверну ручку, засув заскрипiв: злидень намагався увiйти. А потiм запанувала тиша i всерединi дому, i ззовнi. Нарештi ми знову почули постукування палицi. Не можна й змалювати нашу радiсть, коли цей стукiт почав поволi вiддалятись i зрештою зовсiм завмер.

– Мамо, – прошепотiв я, – берiмо все й тiкаймо.

Я був певен, що зачиненi дверi здалися слiпому пiдозрiлими, i вiн пiшов, щоб накликати на нашi голови все осине гнiздо. І як же я радiв, що здогадався закрити засув! Цього нiколи не зрозумiе той, хто не бачив того страшного слiпого.

Але мати, хоч i злякалася, не згоджувалася взяти анiтрохи бiльше, нiж iй заборгував капiтан. Однак вона рiшуче вiдмовлялася задовольнитися й меншим. Вона повторювала, що ще й сьомоi немае i в нас ще багато часу.

Вона знае своi права i не поступиться. Поки я сперечався з нею, з-за горба пролунав короткий приглушений свист.

Цього було досить – навiть бiльше, нiж досить.

– Я вiзьму те, що встигла вiдрахувати, – сказала вона, зриваючись на ноги.

– А я захоплю ще й це, щоб зрiвняти рахунок, – додав я, хапаючи цератяний згорток.

За хвилину ми вже навпомацки спускалися по сходах, залишивши свiчку бiля порожньоi скринi. А ще за хвилину ми розчинили дверi й прожогом кинулися втiкати.

Не можна було гаяти й хвилини. Туман швидко розвiювався. Мiсяць уже ясно свiтив над землею. І тiльки на самiсiнькому днi ярка та навколо корчми звисала тонка завiса туману, нiби для того, щоб ми могли сховатися в ньому на початку нашоi втечi. Але вже напiвдорозi до села ми неминуче мали потрапити в смугу мiсячного свiтла. Та це ще було не все. Ми раптом почули поквапливi кроки кiлькох людей, що пiдходили до корчми. Ми озирнулись i побачили рухливий вогник. Отже, один з невiдомих нiс лiхтар.

– Любий мiй, – раптом прошепотiла мати, – бери грошi й тiкай. Я вiдчуваю, що зараз знепритомнiю…

Я думав, що прийшов кiнець нам обом. Як я проклинав лякливiсть наших сусiдiв! Як я дорiкав бiдолашнiй матерi за ii чеснiсть та жадiбнiсть, за ii колишню вiдчайдушну рiшучiсть i теперiшне слабосилля!

На щастя, ми були саме бiля мiстка. Я допомiг матерi зiйти вниз, до струмка. Там вона раптом важко зiтхнула i впала менi на руки.