Травень

Йдемо вздовж берега, i я жартую, вона смiеться, розмовляемо про навчання, ii заняття живописом, про дiтей i дитбудинки, обговорюемо фiльми, музику…

Все було чудово, доки за нашими спинами не пролунав звук мотоцикла – це був Валерка зi своiм товаришем. Вони зменшили швидкiсть розмальованого агрегату i почали iхати поволi, зрiвнявшись з нами. Поява цих людей нагадувала пляму чорноi фарби на картинi Леонардо Да Вiнчi ”Джоконда”. Мою загадкову посмiшку змiнила гримаса вуличного хлопця. Ми одразу змiряли одне одного холодними поглядами, не привiтавшись.

– Привiт! – промовив Валерка до Соломii, ехидно всмiхаючись. Я пильно дивився йому в очi: “Краще не починай!”. А вiн продовжував пожирати ii поглядом з нiг до голови. Здавалося, читаю його думки i вiд цього ставало гидко. Тiльки ii присутнiсть змушувала гасити слова, що билися об губи з середини, немов риба об лiд.

Соломiя теж привiталася, але показувала всiм видом, що не хоче вести далi розмову, тому йшла не зупиняючись, хлопцi iхали слiдом i пiдсмiювалися.

– Ти будеш сьогоднi на дискотецi? – продовжував у своiй манерi Валерка.

– Не знаю.

– Можливо, я заiду за тобою?

– Якщо й пiду, то з Іваном.

Ця остання ii вiдповiдь враз придала менi впевненостi, бо це означало, що дiвчина зi мною, а отже я за неi вiдповiдаю, i, якщо почнуться якiсь розборки з Валеркою i його дружками, то це буде остаточним аргументом у моiй правотi.

Я вмить зрозумiв, що цей кавалер не вперше робить пiдкати. Якось надмiрно упевнено себе поводив. Соломiя була красунею, вона була просто неперевершена, казкова, найкраща, воно й не дивно, що цi гiени не дають дiвчинi проходу.

А хто ж тодi був я?

Здавалося вони хочуть одного…

А чого хотiв я?

Валерка щось говорив, i для мене це не мало вагомого значення до того моменту, який перевернув у менi все: зi словами “зустрiнемося ввечерi” вiн назвав ii так, як цього не дозволить цензура мого оповiдання. Я оторопiв. У той момент мотоцикл зiрвався з мiсця, залишаючи чорну смугу протектора на дорозi i хмару викидних газiв.

Можливо вiн зробив це вiд злостi, бо вона вiдмовила йому. Можливо iз зухвалостi i самовпевненостi, щоб принизити мене, мовляв «подивися, Соломiе, яку нiкчемну компанiю ти обрала, цей хлопець боягуз i невдаха, вiн не захистить тебе.» Я не знав його мотивiв.

Стояв непорушно, проводжаючи поглядом пасажирiв, а в головi, мов молотом по гонгу билася думка:” Вiн – Соломiю!!!”

В серединi щось хотiло вибухнути, немов череп був начинений тротилом.