Біла ріка

Та сестра встигла побачити в ньому перемiну, i що ця новина була йому фейст неприемна.

– Та, Федьо, лиши ii гет, хiба дiвок на селi мало, бiгме!?

Вiн так подивився на неi, що та просидiла до кiнця вечерi, не вiдкриваючи рота. Якби ж вона знала, що всi цi мiсяцi у вiйську, пiд час принизливоi муштри, яку не сприймала його вольова, сильна i горда душа, едине, що його грiло, – це спогади про Ялену. Може б вiн i пiшов на фронт, але думка, що вiн вже нiколи не зможе через дурну вiйну побачити ii, хай навiть через роки рокеннi, душила його, i вiн мiсяцями, йдучи через гори, мав на розумi не рiдний дiм, сестер чи братiв, а лише ii одну – свою Ялену.

Аж тут хтось насмiлився вкрасти в нього цю едину мрiю його життя. Федорова дiева i свавiльна натура збунтувалась, вiн не мiг з цим змиритись.

Сестра завела Федора до кiмнати. Вiн закинув руки за голову, втупився у стелю. Коциха лише зараз наважилась йому сказати новину про братiв:

– Онуфрiй з Іваном до лiсу пiшле, а Петро у комунiсти вступев.

Федор не звертав уваги на сестру, все дивився на дерев’янi сволоки, ледь пiдсвiченi лампою, що ii тримала Марiя. Тiльки буркнув:

– Шо менi до того? Най вступают, куди хочут, леш бе у гiвно не вступели. Най мастять собi голову самi. Велекi вже, абе я неми переймавсе!

– Слухай, Федьо, те леше нiчого такого собi не подумай, але у нас дiти малi, а те дезертир… Може б те йшов у полонени, бо у нас проблеми можут бути.

Федор мiркував про щось, усе ще втупившись у стелю, й не вiдповiдав нiчого.

Сестра нiби навмисно не гасила лампу, чекала вiдповiдi брата.

– Добре, вилежусь тiльки, i пiсля свет пiду.

Їi брат упав, як був, на лiжко, повернувся лицем до стiни. Вже засинаючи, пробубонiв: «Все одно румуни з нiмцями вже програли цю вiйну, одне тiльке питання…». Федор не встиг договорити – заснув.

– Шо, шо те там сказав? – перепитала, нiби не розчувши, Коциха. Зрозумiвши, що брат заснув, тихо прошепотiла до нього: «Зморело, сараку… На добранiч».

Коциха загасила лампу.

На свята Юрiй, Яленин галiцiян, стояв коло церкви в Киселицях. З-пiд його кожуха визирав ствол ППС. Федор вибрав момент, коли бiля Юрiя нiкого не було, пiдiйшов до нього й, схопивши за барки, прошипiв:

– Ти не меш з нею ходети!

Юрiй вiд несподiванки вкляк, але за мить, схаменувшись, схопив Федора за руки.

– Шо е, чоловiче!? – зарепетував вiн.