Біла ріка

Й залишки древнього кам’яного муру на горбi, серед лiсу, нiби свiдчили, що предки цих людей були войовничi та мали вiд кого боронитися.

Коли припiкало сонце, на камiння вилазило грiтися рiзне гаддя. Довкола – лише чорнi смерековi лiси, де не розвиднювалося навiть найсвiтлiшого, сонячного дня. Й вiчний, навiть улiтку, холод вiд потоку. Чудернацькi птахи любили сiдати у високi некошенi трави бiля цiеi хати, яку оминали люди (навiть «банда» i «совiти»). Була вона, мов зачарована, «заговорена». Казали люди, що гостi часом не могли ii знайти, годинами кружляли лiсами i потоками, iх наче водило округою.

Вночi ж пiд дiм заходив дикий лiсовий звiр, i котилося камiння зi скелi пiд самi стiни.

Для багатьох Федор був втiленням тих далеких злих предкiв, що побудували собi схованку тут, на горi, у малодоступному мiсцi – цю хату серед лiсу. Вiн був середнього зросту, вузлуватий, з правильними рисами обличчя, з чорним, як смола, волоссям, пiдстриженим по-модному, пiд полубокс (на вiдмiну вiд однолiткiв, якi часто ще, по-старовiцкi, носили довге волосся з продiлом посерединi).

Федор був неговiркий. У долинi, в Стебнях, його боялися. Навiть уся фамiлiя остерiгалася свого родича. Здавалося, що лише його стара мати, Васюта, любила Федора дужче за усiх дiтей. Вiн чимось був схожий на неi, але у моменти гнiву навiть матiр побоювалась свого сина, який завше брав свое. Інодi, пiд час сварок, вона дорiкала:

– Сенку, i в кого ти лише вдавсе такий!?

– У дедю, – незмiнно вiдповiдав Федор.

На що стара глибоко зiтхала i сумовито проголошувала:

– Та де! В дедi не такий характер був, – i вона перебирала в пам’ятi всiх далеких i близьких родичiв, щоб згадати когось, хто був би хоч трошки подiбний на ii Федора. Зовнi вiн був викопана копiя батька: брови, очi, нiс… Але не характер. Улiтку Федор любив ходити лiсами з дедьовою рушницею, iнодi брав iз собою брата, малого Івана. Мiг заради забави вполювати якогось лiсового звiра. Рiднi сестри казали йому:

– Краще б до молодецi бе якоi сходев, нiж дненське лiсами лазете!

Федор лише мовчав у вiдповiдь.

Вiд дiвчат вiн тримався подалi, бо вiд них самi лише бiди. Та й вони боялися його, хоч i залицялись водночас, бо був Федор таки файний, любив добре вдягатися i завжди ретельно виголював лице. Але нiхто не мiг довго дивитися йому в очi. Коли й заходила десь у товариствi про нього мова, то всi враз замовкали, варто було Федору з’явитися поблизу.