Біла ріка

Бiла рiка

Сергiй Дячук

«Бiла рiка» – iсторiя трьох поколiнь буковинськоi гуцульськоi родини. Автор належить вже до четвертого. Родиннi iсторii про цiсарську та румунську армii, про воякiв УПА та "яструбкiв", про "совети", про те, що свое кохання можна вiднайти навiть у сибiрському таборi. Дiя вiдбуваеться не тiльки в рiдних Карпатах, але на теренах всього СРСР i навiть за його кордонами ? в НДР та Афганiстанi.

Сергiй Дячук

Бiла рiка

ЧАСТИНА ПЕРША

СМЕРЕКОВІ ГОРИ

БУКОВИНКА.

ПОЙДАШ

Мiняють гори колiр.

Бiлих хмар

Колишеться над ними

Покривало.

Смереки на вершинах

Гiр також чарують

Нашi грiшнi душi.

    Японський вiрш

Святий пророк Ілля – улюблений святий гуцулiв. Бог дав сонячну днину, а перед тим падали сильнi дощi.

Сьогоднi в Конятинi храм. Сьогоднi Ілiя – найбiльше свято гуцулiв. За давнiм, як смерековi гори, переданням, Господь забрав пророка на небо у вогнянiй колiсницi – це завше вражало уяву горян.

Саме святий пророк був покровителем стихiй, зокрема й дощу; i справдi, перед святом гори заливало. Гуцули, заручники природних стихiй, потребували заступництва всемогутнього Бога, вимолювали у святого пророка Ілii погоди, i на ранок Бог дав сонячну днину.

На ганок хати, що стояла просто серед лiсу на Пiдбуковинцi, «у потоцi», вийшов вродливий молодик – Федор, син Василини i покiйного Єремii Пойдаша. Вiн владним поглядом обмiряв довколишнi горби. До неба тягнулися смереки, панував ранковий спокiй.

Лише з лiсу долинали звуки стрiмкого потоку, порушували тишу. Вiд потоку тягнуло холодом.

Цей будинок та його газди зажили колись поганоi слави, але нiхто з Пойдашiв не пам’ятав своiх далеких предкiв. Навiть переказiв не збереглося про те, чи й справдi вони заподiяли комусь лихо, але вже не одне поколiння цiеi родини було змушене жити у полонi цiеi хати, а точнiше – цього мiсця. На старих пiдмурiвках уже рокiв десять як стояла нова хата. Правда, без гражди. Й лише напiвзруйнована мурована стiна бiля садиби нагадувала про далекi часи; лише камiння, заросле мохом, добре берегло своi таемницi.

О, ця хата просто серед лiсу, у потоках, наводила жах на село у долинi i на всю Буковинку, що розкинулась на вкритих афенами схилах. Здавна там жили тiльки Пойдашi, й вони мали прикру вдачу. Гуцули перешiптувалися мiж собою: «Йуй, та то такi лихi люди, злi опришки, злодii, фантозоветi[1 - Фантозоветi – агресивнi, часто – без причини.]».