Біла ріка

Жадiбно затягуючись димом, нервово бубонiв:

– Гуцулы, от, блядь, дикари, я им покажу – мало не покажется!

Солдати вже не смiялися. Коляда з людьми зникла за поворотом, iй услiд дивилися бiйцi та той офiцер.

Перед приходом других руських в смерековi гори румуни вiдступили з Буковини без бою. Тодi хлопцi з «зеленого гаю» спалили румунське староство в Довгополi. Це мало нiби повiдомити новимстарим господарям, що гуцули бiльше не знають нiякоi влади над собою. В центрi села Довгополя озброена «банда» стояла перед знищеним староством.

Догорало… Вогонь освiтлював iхнi молодi й старi замисленi обличчя.

Руський офiцер ходив згарищем на мiсцi староi румунськоi адмiнiстрацii. Призначений новою владою вiйт, голова сiльськоi ради, тупцював поруч. Трохи осторонь стояли бiля студебекера солдати. Офiцер лiниво заматюкався:

– Блядь! И кто это сделал? – i сам таки вiдповiв. – Румунские фашисты!

І сплюнувши, додав:

– Вот бляди!

Голова довго мовчав, але згодом усе ж таки наважився докинути п’ять копiйок:

– Та нi, пане офiцер, це нашi, з того боку, зробили.

Вони за вiльну Украiну.

– А-а-а, украинские фашисты. Ну, ничего, мы им хвосты прижмем! – останнi слова вiн вигукнув аж так голосно, що солдати бiля машини розсмiялися.

Вони, горяни, вiдвоювали колись усi цi землi у прадавнiх смерекових лiсiв. Жити та газдувати тут могли тiльки вони, гуцули. Чужi ж у всi часи були тут небажаними гостями. Але вiтри iсторii зчинили бурю i в цьому закутку: старий свiт господарiв смерекових лiсiв був приречений! Гуцули цього ще не розумiли i вiдчайдушно пручалися.

В гори прийшли чужi, змiнюючи все на свiй лад. Другi совiти (або ж «руськi») принесли з собою росiйськi матюки i чорну пиятику, зруйнувавши прадавню етику спiлкування у цих незайманих землях, коли найстарша людина зверталася на «Ви» навiть до найменшоi дитини, i де навiть на весiллi була сувора мiра горiлки, котру можна випити, щоб не впиватися. Верховинцi жили з Богом, бачили Його велич у довколишньому свiтi й Вiн щедро вiддячував iм.

Вони, старi гуцули, брали рiвно стiльки, скiльки могли спожити, натомiсть цi чужi жили за своiми незрозумiлими законами: вони розпочали промислову вирубку лiсiв, вони розбестили цей край, загнавши людей у колгоспи, позбавивши iх традицiйного трибу життя, пообiцявши соцiальну справедливiсть, на що багато хто купився. Було згвалтовано цей незайманий духовний свiт, i вiдповiдь могла бути лише одна з двох – або йти в лiс, або скоритися i мовчки терпiти.