Біла ріка

Отримавши пару залпiв у вiдповiдь, несли кiлькох поранених на зроблених з гiлок смереки ношах. Вони негайно мали тiкати, бо була велика загроза лишатися на цiм боцi. Микуця послизнувся i впав, одна рушниця, що вiн iх нiс, вистрiлила – покотилася луна. До нього пiдбiг один галiцiян з iхньоi боiвки i почав репетувати, скопивши його за груди та притиснувши до смереки:

– Зараза! Знаке подаеш, курво! Москалям нас здати хочеш? Я те тут, як кутюгу, пристрелю! – i вiн почав розстiбати кобуру.

Пiдбiг Сарахан i вiдштовхнув галiцiяна вiд Микуцi:

– Чоловiче, ти шо, здурiв?! Ти хiба не бачиш, що у хлопця мокрi ноги i слизько, ось вiн i впав, а рушниця сама собов вистрiлила.

Той, нiби отямившись, загрiб снiгу, з’iв трохи, втерся ним.

Сарахан забрав у Микуцi зброю, що вiн ii нiс, i знову звернувся до галiцiяна:

– Бережи нерви!

Вони рушили далi.

На ранок iхню боiвку на одному з хуторiв на тiй сторонi накрили. Хтось крикнув:

– Стрибки!

Микуця, навiть не накинувши кожуха, в однiй сорочцi вибiг надвiр i, розстрiлявши усi набоi зi свого ТТ, побiг униз, до лiсу.

Добiгши до кладки, вiн перекотився пiд нею, натомiсть чув, що зовсiм поруч, трохи позаду, бiг, вiдстрiлюючись, хтось iз iхнiх: вiн не встиг розгледiти, хто саме, але йому здалося, що то був Сарахан. Вiн намагався перестрибнути, але, дiставши кулю, завалився за кладку i залишився там лежати. Далi до лiсу була толока з крутим схилом. Микуця кинувся вниз, у головi крутилося тiльки одне: «До лiсу, до лiсу, до лiсу». Вiн кiлька разiв падав у снiг, аж котився, але таки забiг у лiс, де змiг трохи перепочити. На хуторi ще тривав бiй, лунала стрiлянина.

Тiльки зараз вiн вiдчув холод. Склавши руки, Петришкан пiшов потоками в долину, не маючи чiткого плану, як дiяти далi. Його трусило. Надвечiр вiн набрiв на якусь хату, яка стояла одиноко коло лiсу. Простоявши ще близько години за смерекою коло тоi хати, вiн таки наважився попроситися на нiчлiг. Пiдiйшов до неi. Забрехав кутюга, дверi вiдчинилися.

На порозi стояла якась стара з лампою, – вiн бачив ii розмито, в головi паморочилось, i Микуця лише встиг привiтатися.

– Слава Ісу! – i впав на порозi. Жiнка уклала його просто тут, у хатi, i потiм сама, довiдавшись, хто вiн i звiдки, вирiшила на тижню пiти до Петришканiв. Вона сказала:

– Анна, iдiт, заберiт сена.

Вночi Дмитро з синами Юрiем, Іваном, Федором та малим Михайлом принесли Микуцю додому.

Микуця лежав на лiжку. Гарячка не покидала його.