Біла ріка

Слiдкуй за тем, шо говореш, – вони твоi брате рiднi!

Федор, усмiхаючись до ненi, збирався заперечити.

– Але, мамо…

Та стара перебила:

– Так, всi замовкле, я все сказала! Чекаемо. Воне прейдут!

В загородженому кутку кiмнати забекали овечки. Стара сiла на лаву, провела рукою бiля дiрки в нiй, зробленiй для того, щоб зручно було прясти.

– А ти, Єлено, краще, нiж на печi седiти та з братом сваретисе, дiрке сiном позабивала б.

Мала зiстрибнула з печi й побiгла брати сiно вiд овечок, щоб закрити дiрку в лавi.

З надутим «гуком» вона подивилася розсерджено на Федора, який посмiхався, залишаючись стояти коло вiкна.

Надворi забрехала кутюга, усi повернулися до дверей. Петро, який вже майже заснув, вiд несподiванки ледь не впав з припiчку. Першим до хати забiг Іван. Вiн голосно привiтався:

– Христос ся рождае! – але за мить закрив рот долонею: забув, що ще не можна. Стара перехрестила малого i обiйняла, поцiлувавши. Федор вiдвернувся знову до вiкна. До кiмнати зайшов Онуфрiй. Вiн вже зняв куфайку в сiнях i був лише у светрi з довгим комiром пiд горло, сплетеному його дiвчиною з Яблуницi (молодшою вiд нього рокiв на десять).

Зброю вiн також залишив у сiнях: повiсив свою пепешку з круглим диском поруч з куфайкою. Лише на паску лишалася кобура.

– Дужi? – вiн пiдiйшов i поцiлував Васютi руку, а та перехрестила сина, примовивши:

– У, який бородатей, зовсiм стрей!

Усi, крiм Федора, тихо засмiялися. Онуфрiй подивився на брата, якого не бачив, вiдколи Федора проводили до румунського вiйська.

– Нiвроку виглядаеш, Федьо! – сказав вiн, але той змовчав.

На столi запалили свiчки в трiйцi та погасили лампу, що стояла на шафi бiля дверей. Ставши на колiна i помолившись до образiв, родина сiла вечеряти, набравши собi у тарелi обов’язковоi першоi страви – кутi.

Федор, не дивлячись на брата, набирав дерев’яною ложкою кутю, а тодi спитав:

– І довго ве ще вовками збираетесе лiсами бiгати?

– Кiлька треба, стiльки i будемо… Ось москалiв iз гiр викуремо…

Федор перебив:

– Бiльшовики нiмцям в’ези вкрутили, а вам, здохлякам, i подавно вкрутют!

– І, подевимосе, – вiдповiв Онуфрiй i почав iсти кутю.

Раптом озвався Петро:

– Йо, у бiльшовикiв того вiйська… та де вам з неми тягатисе?

Онуфрiй почав сердитися i хотiв щось вiдповiсти, але Васюта припинила цю iхню суперечку.

– Гет страх Божий втратили! Дочiкаласе я на своi роке… Таке свето рокове, а воне i тут померетисе негоднi! – сказала суворо i з жалем у голосi стара.