Біла ріка

ЯЛЕНА

Васюта зайшла до церкви у Конятинi. Вона, як i бiльшiсть iнших жiнок, була боса, тримала у руцi рушник та свiчки. Стала у чергу до iкони пророка Ілii. Зранку на службi були майже самi жiнкигуцулки. Образ, прикрашений зiллям i живими квiтами, стояв посерединi церкви. Васютi було тiльки сорок п’ять, але на вигляд вона була старша свого вiку. В горах жiнки старiють швидше, та й гризоту мала: ii чоловiка, Єремiю, вода забрала (вiн дарабами[8 - Дараби – плоти для сплавки, сформованi з кругляка.] лiс водив Бiлим Черемошом).

Жили Пойдашi завжди бiдно, навiть коли Єремiя був ще живий. Рано овдовiвши, мусила сама кутати своiх вiсьмох дiтей, а скiльки ще вмерло малими – то лише вона сама знала, й усiх iх згадувала у серцi своему; поставивши свiчки у конятинському храмi, шепотiла: «Боже, змелуйсе над нами»; просила святого пророка, щоб боронив дiток ii Онуфрiя, Федора, Петра, Івана, Єлену…

Васюта пiдiйшла до образу пророка i провела по ньому рушником згори донизу, наче святий щойно вмився i вона помагала йому втертися.

Пiсля цiеi молитви-прохання про особливу прихильнiсть вона лишила рушник на iконi – так робили всi: Ілля-пророк зодягнувся у рушники гуцулок.

Панотець зустрiчав бiля вiдкритих дякiвських ворiт iконостасу кожного, хто прийшов на службу. Брав у людей запаленi свiчки у вишитих серветках i ставив iх за престолом. Отримавши благословення, Васюта пристала до пiвчих, й час од часу пiдтягувала: «Господе помилуй!». Часом цi ж слова спiвалися румунською: «Домне мiлуеште!».

Бiля церкви «верхiвськi», перш як зайти до храму, мили у потоцi ноги.

Вони босi спустилися з гiр, з Самакови та Широкого, i лише зараз взули чоботи. Потiм, пiсля служби, гуцули знiмали iх, вiшали на плечi, й верталися босi на своi полонини та бескиди.

Обмивши чоботи у потоцi, Федор зняв капелюх i зайшов, перехрестившись, на подвiр’я церкви. Перед ним мерехтiли обличчя; дехто вiтався, багатьох вiн упiзнавав i кивав у вiдповiдь головою. На храм зiбралася вся округа – бiднi й багатi, буковинцi й галiцiяни, верхiвськi й з долини; старi дiди бiля церковноi брами сидiли на лавi мовчки, майже кожен тримав ув однiй руцi клябука, а в iншiй – люльку, металеву таку, вигнуту, як то лише гуцули вмiють робити.

Пiд ногами крутились святково вдягненi дiти, якiсь хлопцi у румунськiй формi щось собi голосно обговорювали.

Федора супроводжували захопленi погляди молодиць i вже старших жiнок, але вiн не дивився на них, хоч i вiдчував цi хтивi позирки.

Вiн лiниво зайшов до церкви.