Біла ріка

Якась боса стара в розшитому кептарi несла щось у бесагах[13 - Бесаги – традицiйна двостороння сумка, яка перекидаеться через плече]; скорчена, вона ледве плентала. Чоловiк завертав отару овець на Самакову; дорога вела вгору й щезала у смерековому лiсi. При дорозi, у шинку, чоловiки пили пиво. В далечинi, над горами, небо вже темнiшало, але тут, над Конятином, ще пряжило сонце, наче перед грозою.

У горах вже з’явились першi чутки про вiйну, що мала ось-ось розгорiтися на континентi.

– А шо нам до того! Най собi воюют! Аби нас не чипали! – вiн ковтнув пива i продовжив. – А сунутсе – буде iм те, шо i в першу вiйну!

Хтось засмiявся.

– Йо, пам’ятаю, дедю у вiйсько австрiйське забрали, а то було, шо руськi у село заходили, а ми з хлопчiшями – шмарькуни – та дiд мiй узели пушки, та iх на краю села обстрiляли з горба. Йуй! Тi сараки, такi перепудженi, тiкали далi, чем ведiли!

Хтось пiдтримав:

– А шо тi козаки на конях в горах годнi, вони лише у полi годнi воювати, здохляке.

Інший заперечив:

– Та нi, його на дарабах вбело.

– Хiба?

– Йо!

Бiля Сокiльця брати догнали Васюту з сестрами, i далi уся фамiлiя Пойдашiв йшла разом, – тiльки Федор трохи осторонь, зажурений.

– Шо се зажуревсе?

Найменша Яленка вiдповiла замiсть нього:

– Вiн у Полечку закохавсе, а вона з Юрiем ходе.

Старшi дiвки перелякано перезирнулися i скоса подивилися на малу, яка щойно виказала iхню тайну. Васюта лише всмiхнулася:

– Байка, нiчого банувати, цi дiвке теперiшнi гет усi курвенськоi натури, знайдеш ще собi iншу.

– Лешiт, мамо!

Федор розлючено, але з якоюсь приреченiстю, подивився на матiр.

«Йуй, та так заслабла, що лед з лiжка до худоби ранком вставати могла, а то взагалi не годна була навiть по хатi ходети, то чоловiк корову продав, посадев ii на фiру i до лiкара жидiвського у Вiжницю повiз. А той як ii на порозi уздрiв, то зразу сказав, шо то у неi за хвор така, насепав порошкiв рiзних у папiрчик, дав вепити i посадев на лаву, у тоi за годену усе пройшло».