Альбінос, або Ідеальний текст

Всi намагання видати якусь римованину, окрiм напруження м’язiв i появи зморщок на лобi, нi до чого путнього не привели. Вiн натужно вiдкрив рота, мов пiд час позiхання. Даремно – звiдти нiчого не прозвучало. Його погляд зупинився на столику у кутку кiмнати. Бiля телефонного апарату стосики газет i журналiв з публiкацiями творчостi поетки Абпорт. Вiн розгледiв деякi заголовки. Цi словосполучення виявилися рятiвною соломинкою. Новоявлений поет вичавив iз себе недолугий вiршик. Тобто перше, що спадало на думку, опiсля прочитання «рятiвноi соломинки»:

– Термiн експлуатацii.

Людини розумноi. Без гарантii. Чiтко обмежений часом, що пробубнить нiмий годинник. Старi люди, мов малi дiти i навпаки. Волiють бути доглянути. ми. Ми молодi теж такими будемо, якщо все буде добре. Так от чи не от. Шепочуть пенсiонери собi пiд носа колисковi i скорiше за все не чують, бо вже мабуть глухi.

Славко замовк. Нi, не тому що вiдчув всю недолугiсть становища. Йому раптом згадалися дитяча забавка. Свого часу вiн змайстрував з пластмасового дiда Мороза, якого за звичай ставили пiд ялинку на новорiчнi свята, скарбничку.

Назбирав достатньо дзвiнких монет. Настав час скористатися скарбом. Але – зась. Вiн кiлька разiв кидонув об пiдлогу бiдолашну iграшку. Пластик не розбивався. Єдиний вихiд: розрiзати Мороза, вставивши лезо ножа в шпарину для вкидання монет. Щось подiбне вiдбувалося й на тепер. Потрiбен був не класичний варiант, а радикальний бзик аби не завести ситуацiю у глухий кут. Хай вiн буде в очах цiеi поетки невдахою, а нiж брехуном.

Тарiлка гордо пiдняв голову i урочисто завершив вiршо-складання:

– А взагалi все, що не вiдбуваеться, то на краще, бо цього прагнуть усi i навiть тварини, а ще риби, тощо. Хоча не виключено, що й рослини. А якщо й комахи, то теж не зле. Не залежно вiд того хорошi вони чи поганi. Ура!

Реакцiя Апорт перевершила сподiвання Славка. Поетка кiлька разiв гучно плеснула в долонi, щоправда не змiнюючи кам’яного виразу обличчя. Ошелешенi однокурсники тiльки роти повiдкривали вiд такого дiйства.

– Не iдеал, але й не казна що. Верлiбр на тверду трiечку. Я б сказала: несподiвано i надмiру сумбурно, але мае право на iснування. Особисто я прагну написати сама чи щонайменше почути вiд когось абсолютну формулу. Тобто, iдеальний текст. Не знаю чи це можливо взагалi, i, яким мае бути подiбний набiр слiв. Так от. Написання тексту – це ритуал… А псевдонiм у мене Абпорт, – Привезена завершила свою вiдповiдь несподiваним одкровенням.