Альбінос, або Ідеальний текст

Інколи, щойно написавши черговий шедевр в захватi читала поетичнi рими вголос. Виразно, чуттево, але брати Гудими тiльки заради ввiчливостi вислуховували цi тиради.

– Скорiше про наболiле. Несвiдомий експромт.

– Ти теж поет? Чому мовчав.

– Поет i не соромлюся цього. Сьогоднi прем’ера. Я вперше декламував свою творчiсть.

Брати Гудими здивовано перезирнулися, бо знали, що вiршик склав не Славко. Це колективна творчiсть команди «квк» iхньоi групи.

– А ну, сiдай поруч. Ось тут на цей стiлець. – Вона кивком голови вказала на старий, обшарпаний вирiб з дерева i ржавого залiзного дроту.

 – Обережно. Обережнiше. Вiн трiшки кульгавий. Припадае на всi нiжки. Сiдай на край i тримай спину рiвно. Це я… Мiй не запатентований винахiд. Просто i дешево. Замолоду ще. Для фiгури. Аби рiвна спина була i шляхетна постава…

Славко бережно вмостився краечок запропонованого стiльчика.

– Поговоримо? А ви вiльнi.

– Та звiсно. – Почухав потилицю Вадик.

Костик тiльки задоволено посмiхнувся i змовницьки пiдморгнув Славку.

– Чули? Все зiйшлося. Копiечка в копiечку. Все, що дали. Я навiть пробачу вам три карбованцi. Вiдпрацюете в палiсаднику. Прорвете редиску. А обдурити мене – даремна затiя. Я вас наскрiб бачу.

– Вибачте нам. Ми бiльше не будемо. – Брати стали поруч, опустивши голови.

– Подякуйте Славку. Вiн серед нас, мов свiтлий промiнчик, що розiгнав темну сутнiсть i вказав нам шлях до щастя. Брехуни. Але прощаю. Я сьогоднi добра. Ідiть покурiть на свiже повiтря.

– Там ще йде дощ. – промурмотiв Вадик. – Здаеться.

– То вiзьмiть парасольку. – Привезена пiдiйшла до вiкна. – Хоча не треба. Вже не йде. Стоiть. То зi стрiхи крапае. Ми поговоримо кiлька хвилин. Не довше. Пiдете доiти своiх дiвок. Ще встигнете на своi гульки.

Однокурсники поволi вийшли з кiмнати покурити на терасi пiд шум стоячого дощу та обговорити варiанти дозвiлля на цей вечiр. Творчi теревенi скорiше були для них зайвим вантажем.

– А ти, Славку, почитай ще. Менi цiкаво.

Ти ще й поет. Не соромся. Утни щось зi свого свiженького.

Тарiлка брехав i не червонiв. Йому дiйсно кортiло перевершити себе, тобто утнути щось архi-прикольне. Не якiсь там солонi жарти, якими вони часто-густо обмiнювалися помiж однокурсниками. Це мае бути вишуканий витвiр мистецтва. Прямо отут, в цiй кiмнатi, лупонути вже своiм баламутним вiршиком межи очi поетесi. Але катма таланту… Ця справа виявилася не вельми доступною для його скромних можливостей.