Ворог, або Гнів Божий

– Тяжко там… нас здають, москаль пре, хлопцi гинуть. Генштаб трiшки почистили, проте залишаеться ще багато хохлiв, – сказав я.

– А так хотiлося б бачити там украiнцiв.

– Еге ж. Але не сумуй! З кожним новим днем украiнцiв стае бiльше й бiльше. Я не люблю демагогiв та ура-патрiотiв, але менi подобаеться наш президент.

– Так вiн же олiгарх! – здивовано вигукнув Принцип.

– Олiгарх кажеш… А чи знаеш ти, що той олiгарх чи не единий з усiх можновладцiв захищае саме нашу державу, а не своi бiзнес-iнтереси?

– Не змушуй мене смiятися.

Знайшов теж менi державника.

– Тобi б я не брехав. Проте ти маеш рацiю в iншому – у тому твоему першому запитаннi. Поки що нового мало.

– Окрiм жертв, – додав Принцип.

– Так, друже, окрiм нових украiнських жертв.

Далi ми говорили про Марiуполь, про накопичення ворогом технiки та живоi сили в районi Новоазовська, Логвинова, Широкиного, про недостатню кiлькiсть технiки у наших хлопцiв, активiзацiю сепаратистських диверсантiв, iхнi новi iнформацiйнi хитрощi з розсиланням смс-повiдомлень задля деморалiзацii украiнських захисникiв.

– Ми програемо iм ресурсами. Вони ж витрачають шаленi кошти i на розвiдку, i на технiку, i на людей. Вони купують усiх i вся, а ми навiть не можемо налагодити дiевi канали на кордонi, – в голосi мого друга, в тiй його iнтонацii, я вiдчув бiль та люту ненависть до ворога, який прийшов на нашу землю.

І тут за мое спиною пролунав знайомий голос Нечипайла:

– Сволота ви, панове офiцери! П’ете без мене, а я думав, ми друзi.

Тим паче, що зараз менi потрiбне психологiчне розвантаження.

– Микито, – зрадiв я йому, i ми обнялися.

Принцип лишень потиснув його руку.

– Не буду тебе обнiмати, бо з моменту нашоi останньоi зустрiчi минули лише п’ять годин i я ще не встиг засумувати. А що, Микито? Завантаження було ще те? – пожартував Іван.

– Ти навiть не розумiеш! Інодi менi здаеться, що комфорт та безпека – то на Луб’янцi, у пiдвалах сепаратистiв та серед донецьких степiв, по яким б’ють «Гради», а не в мене вдома.

І до речi, не потребую я твоiх залицянь. Пiвгодини тому я iх мав досхочу, – засмiявся у вiдповiдь Микита Петрович Нечипайло – один з кращих нелегалiв, якi зустрiчалися менi на життевому шляху.

– Усе так серйозно? – запитав я його, маючи на увазi не вiйну, а його сiмейну драму.

– Як завжди, Женька, я залишаюся покидьком, який обiцяв хороми, мерседеси, Шанель та Дамiанi, а дав тiльки Сузукi, трикiмнатку i дещо на панчохи. Не бери дурного в голову.