Ворог, або Гнів Божий

Марина була дружиною нашого Андрiя Хворостенка. І якщо вона телефонувала Принципу та вила, наче поранена вовчиця, як сказав Іван, значить, сталася бiда. В таких ситуацiях ти ще сподiваешся на якийсь шанс, бажаеш вiрити в краще, серце хоче угледiти помилку, забути про вiйну та смерть, але розум, цей твiй клятий i такий впертий товариш, повертае тебе до реальностi, яка тхне прозовою жорстокiстю буття, без хепi-ендiв, майбутнього й живоi, бурхливоi енергii, що ще вчора лунала свiтом своiм гучним, чоловiчим басом.

Таксi несло нас Великою Житомирською аж до самого Майдану, де звертало лiворуч, а потiм вверх по Грушевського. Ми iхали на Харкiвський масив, де в двокiмнатнiй квартирi вила жiнка нашого друга. Ми iхали у невiдомiсть, аби допомогти, не зважаючи на те, якоi саме допомоги вона потребувала.

Розрахувавшись iз таксистом, я вискочив слiдом за Нечипайлом та Принципом, якi вже бiгли сходами нагору. Ми зупинилися на п’ятому поверсi бiля броньованих дверей помешкання Хворостенка. Іван почав тиснути дзвiнок, але нiхто не вiдчиняв.

Тодi ми вирiшили просто ламати дверi. З трьох ударiв та наших спiльних зусиль дверна рама почала скособочуватись i пiд натиском наших тiл, врештi решт, дверi впали. Коли ж ми увiрвалися в помешкання Андрiя та Марини i кулею пролетiли невеличкий коридор, то завмерли в дверях вiтальнi. Ми з хлопцями бачили-перебачили, проте навiть наша хвора уява не могла спрогнозувати такоi трагедii.

Марина сидiла на пiдлозi. Вона вже не вила, а просто хитала головою злiва-направо.

Поруч стояла iхня з Андрiем едина дочка Тетянка, яка в цьому роцi пiшла в перший клас. Бiля Марини ми побачили сумку-холодильник, таку, що береш в далеку дорогу, ставиш ii в авто i вона працюе вiд прикурювача. Іван пiдiйшов до Марини.

– Маринко! – вiн торкнувся ii плеча, але ii так сiпнуло, що ми злякалися за неi.

Нечипайло торкнувся сумки-холодильника i вiдкрив ii.

Там була вiдрiзана голова Андрiя, без очей та язика. Вони лежали поруч. На внутрiшнiй сторонi накривки виднiвся прилiплений скотчем аркуш паперу, де було написано лишень два слова: «Привет из Новороссии».

– Господи ти Боже мiй, – прохрипiв, я i в цю мить Марину почало трясти й сiпати, i ми зрозумiли, що справжня iстерика ще попереду.

– Викликай мiлiцiю i «швидку»! – сказав Нечипайло Принципу, обiймаючи Марину.

Я пiдiйшов до Тетянки, взяв ii за руку i вивiв в iншу кiмнату. Дiвчинка весь час мовчала i iла мене своiм скляним, мертвим поглядом.