Ворог, або Гнів Божий

Ми лежали у ваннiй, вона схилила свою голiвку на мое плече, мiцно тримаючи мого парубка своiми нiжними руками.

– Я ще подобаюся тобi? – запитала вона мене.

– Звiсно, кицю. Інакше тебе б тут не було, – сказав я.

Я завжди намагався бути щирим з усiма своiми жiнками. Коли хотiв зрадити, повiдомляв про це i втрачав одну, аби надибати iншу. Нiколи я не був однолюбом. Менi завжди подобалися рiзнi жiнки, i я не приховував цього вiд них. Тому й виплачував шаленi репарацii усiм своiм жiнкам, коханкам та утриманкам.

Я знав, що жiнку можна переконати доларом. І я робив це, не цураючись пiдступного цинiзму у моiх з ними вiдносинах.

Далi ми сидiли у iдальнi. Я передивлявся папери, що iх привiз мiй помiчник. Вона гортала якийсь журнал i курила. На мить я замилувався ii обличчям. Воно було таким, як я люблю – без зморщок, пряменький носик, випуклi губки, здоровий рум’янець як наслiдок сексу та гарячоi ванни. Вона випускала дим, i менi захотiлося стати тим димом, аби увiйти повнiстю до ii солодкого рота, щоби за якусь мить вона вигнала мене пiд три чорти.

Я пiдiйшов до неi, взяв за пiдборiддя i впився в ii вуста. Рукою я мацав ii груди. Затим я встав навколiшки, зняв з неi шорти i трусики й довго цiлував ii квiточку, поглинаючи палку вологу, аж поки мое обличчя не стало мокрим вiд спраги та ii насолоди. Вона стогнала i дряпала своiм дорогим манiкюром мою спину, залишаючи по собi слiди, наче борозни у широкому, вольному полi. Вона кiнчила й обiйняла мене так, що моя голова зникла мiж ii грудей четвертого з половиною розмiру.

Коли ж скiнчив я, вона крикнула декiлька разiв, подивилися на мене i сказала:

– Заради таких миттевостей нашого спiльного життя я готова до кiнця днiв належати тiльки тобi.

Це була правда.

І я це знав.

На Володимирську я потрапив вже пiсля обiду. Я пройшов до свого кабiнету, сiв у крiсло, проглянув папери, телефоном вiддав накази пiдлеглим i витягнув з кишенi свою схему, вдивляючись у цифри та прiзвища. Я викликав полковника Мирона.

Нам було про що поговорити.

Мирон прибув за хвилин двадцять. Як завжди, вiн був сконцентрований i спокiйний. Нiщо на його обличчi не видавало безсонноi ночi та тяжкоi втрати. Згусток рiшучостi виконувати мiй наказ – ось ким в ту мить був Євген Мирон, вiдомий в АТО як Дмитро Лиходiй.

– Сiдай, – сказав я йому.

Вiн сiв.

– Тепер дивись, – я простягнув йому мiй аркуш.

Вiн вивчав його хвилин з п’ять.

– Маю право вносити правки? – запитав вiн мене.