Ворог, або Гнів Божий

У вiдповiдь я простягнув йому свого паркера.

Вiн щось там подописував i повернув менi листок. Я взяв його в руки i побачив декiлька нових прiзвищ та знаки питань i оклику бiля тих, що написав я.

– Обговоримо це пiзнiше, – сказав я.

Мирон мовчазливо хитнув головою.

– Як там Марина? – запитав я його.

– Не дуже, – сказав вiн. – В лiкарнi.

– Зрозумiло… – я замешкався, але взяв себе в руки i додав: – Я б хотiв ii побачити.

– Не проблема. Але краще за декiлька днiв. Наразi вона не може адекватно сприймати iнформацiю.

У вiдповiдь я хитнув головою.

– Я можу йти? – запитав мене полковник Мирон.

Я показав йому аркуш, тикнув пальцем на два прiзвища i сказав:

– Проаналiзуй цих двох. Нiчого конкретного. Інтуiцiя. Можливо помиляюсь, але все ж таки щось говорить менi про мою правоту.

Коли Мирон пiшов, я зрозумiв, що знову хочу сексу. Тiльки з нею. Нiкого iншого. Лише одна вона – моя мила пташка, здатна наповнити життям емоцiйним сенсом.

Менi не личило пiддаватися спокусi.

Тим паче на робочому мiсцi. Тому я вгамував жагу до солодкого тiла i викликав свого помiчника.

Вiн стояв i дивився на мене в очiкуваннi наказу, прохання, хоча б дрiбноi фрази, аби тiльки не мовчання. Я довго шукав, поки знайшов цього сiренького, непримiтного чоловiчка. І знайшов я його в далекiй Чернiвецькiй областi, де вiн працював начальником управлiння в СБУ областi. Тодi, а було це вже майже десять рокiв назад, вiн сам розкрив декiлька гарних схем влади «любих друзiв», за що був позбавлений роботи, кар’ери, премiй та зарплатнi.

«Любi друзi» забажали поставити хрест на ньому. Я ж мав на це свою власну думку. Тому i врятував його.

– Є новини? – запитав я його.

– Поки що нi, – так само лаконiчно вiдповiв вiн.

– Затягуеться наша справа, – буркнув я. – Не подобаеться це менi. Погана прикмета.

– Пiдключити iнших? – запитав вiн мене.

Я думав. Вагався. Врештi-решт сказав:

– Не зараз. Почекаемо ще двi доби. Поки що вiльний.

Вiн пiшов, а я залишився. Мiй стан потребував самоти, аби прийняти едине правильне рiшення щодо пункту «Інвестори» та «Перелiк джерел».

Довiряти я мiг мiнiмуму людей. І кожен мав право знати тiльки те, що стосувалося виключно його.

Врештi-решт, ухваливши рiшення, я вiдчув полегшення. Так бувае, коли довго не знаеш, куди тобi рухатися, як жити, з чого розпочати, аж поки не вiдсилаеш власнi сумнiви до дiдька i не починаеш йти дорогою, яка обiцяе успiх, але може закiнчитися повним занепадом.