Ворог, або Гнів Божий

Я взяв його за ворiт англiйського пальта i прокричав:

– Поки ми не почнемо iх вбивати, нiчого не буде! Чуеш мене, торговець смертю?!

Вiн спокiйно витримав мою емоцiю, на яку я мiг вдатися виключно з ним одним, а потiм сказав:

– Як вас тепер називати, мiй генерале? Отто Скорценнi? Павло Судоплатов? Моше Даян?

Я вiдпустив Забiяку i пiшов лiсом, а запитання летiли менi в спину, наче стрiли.

– Ти що це надумав на старостi рокiв?! Хочеш все втратити? Життя набридло?

– Не вчи мене! – сказав я йому. – Я втомився вiд цiеi безглуздоi вiйни.

– АТО, – виправив вiн мене.

– Як не назви, а кулi однаково косять кращий генофонд нацii. Скiльки вбитих! А скiльки скалiчених i таких, що воюють, або просто собi живуть i ще не знають, який пiдлий сюрприз готуе iм доля.

– А чи тiльки одному Кремлю це на руку? – лукаво посмiхнувся Забiяка.

– Не коментую.

– І не треба, – сказав вiн менi.

Далi ми йшли мовчки. Забiяка крокував трохи позаду. Я чув хрипи в його диханнi, i вони менi не подобалися.

То було кепське хрипiння, яке не вiщуе здоровоi долi й веселого життя.

– Кинув би ти курити, – сказав я йому.

– Ага, – вiдповiв вiн. – Ось вiйну закiнчимо i одразу кину.

– Тобi б тiльки жарти балакати.

– Не хвилюйся, мамцю. Поживу ще. Не дочекаетесь…

– Не мели дурниць! – гаркнув я на нього i обернувся.

Так ми i стояли одне навпроти iншого, зазираючи в очi, намагаючись знайти в них душу кожного з нас.

– Чого ти хочеш, Павлуша? Ти затiяв велику гру. Аби досягти мети, тобi доведеться пройти багато випробувань.

І сьогоднi не iснуе жодноi гарантii, що ти виконаеш заплановане.

– Не помиляеться тiльки той, хто нiчого не робить.

І тут вiн запитав:

– Скiльки?

Я назвав йому цифру. Забiяка присвиснув, але потiм сказав:

– Я так розумiю, що це тiльки частина того, що тобi потрiбно насправдi.

– Ти завжди був розумним хлопцем, брат мiй Забiяка.

– Скажи, а воно того варте?

– Сам подумай.

– З моеi дзвiницi, так не варте. Для мене ж вiйна, то рiдна матiр.

Це моя стихiя, мiй бiзнес, моi палаци та дiаманти з рубiнами.

– Не сняться скалiченi ночами? Не приходять видiння?

– Про совiсть – нi слова! В тебе теж ii небагато.

– Хто зна…

– Я знаю, – i в цiй його останнiй фразi вiдчувалася така переконливiсть та правдивiсть, що я зрозумiв – вiн дiйсно знае.

Забiяка поклав руку менi на плече i стиснув його.

– Я допоможу тобi, Павлуша. Не хвилюйся на рахунок цього. Дам i грошi, i зброю, i людей.