Ворог, або Гнів Божий

– Останнiх не треба, – сказав я, i моя тональнiсть натякнула Забiяцi, що в нiй ховалася й подяка.

– Як знаеш.

– Повiр, так буде краще. І для тебе, i для мене. Та й для усiх моiх хлопцiв.

– Багато в тебе тих хлопцiв?

– Достатньо.

– Секретнiсть. Завжди ця клята секретнiсть.

– Куди ж без неi?

– Тiльки в кабак! – впевнено заявив вiн i почав схиляти мене до пияцтва.

– Якщо вiдмовлю, ти зрозумiеш?

– Зрозумiю, але не дам грошей.

– Даси, – вiдповiв я, потиснув його руку i пiшов геть, слухаючи легкий свист мого друга, яким вiн намагався зiмiтувати мелодiю далекого афро-американського джазу.

* * *

Минали днi, летiли кулi, чимчикували нашi справи. Амбiцii та намiри окреслювалися в покроковий алгоритм дiй, схему взаемозв’язкiв, павутину людських доль. Утаемниченiсть зустрiчей перетворювалася на манiакальний психоз, але я не заперечував, адже конспiрацiя в моiх життевих справах вже не один раз грала вирiшальну роль.

Березень ми витратили на iнвесторiв та склад групи.

Демагогii, переконання, «за» i «проти», суперечки до хрипу не залишали нам часу на щастя й насолоду. Нами керувала виключно справа. Хтось бачив у нiй виправдану помсту, хтось – единий шлях перемоги, комусь кортiло просто скорiше закiнчити ту затяжну криваву м’ясорубку, яку вже рiк крутив кремлiвський вожак. Щодо мене, я так i не усвiдомив, чого ж прагну я, але про це нiхто не знав. Ми грали роль патрiотiв, i кожен розумiв патрiотизм виключно своiм розумом.

Мiй список розширювався за рахунок нових прiзвищ, адрес, перетину зв’язкiв, перелiку зброi та амунiцii.

Ми не мали права проминути жодноi деталi, жодного покидька, який вирiшив погратися у вiйну. В момент, коли ми дiйшли певноi згоди i вже намiтили першу жертву, Іван Принцип сказав:

– Нам потрiбен спецiалiст з отрути. Висококласний фахiвець.

Я пiдвiв на нього очi.

– І майстер тортур, – додав Нечипайло.

– Вони не жартують, – запевнив мене полковник Мирон, коли я своiм поглядом спитався його думки.

Я не став заперечувати i порадив iм свого знайомого, що належав до плеяди катiв Андропова.

– А вiн не занадто старий? – запитав Принцип.

Я впився в нього своiм поглядом. Мене дратувала iхня фривольнiсть.

– Занадто старий сидить на пенсii. Ви, капiтане, щось багато запитань тут ставите.

На Принципа я гримнув навмисно. Іерархiя полюбляе суворi команди, нехай i не завжди доречнi. Бульдог мав залишатися Бульдогом, лютим собацюрою для маленьких цуценят.