Ворог, або Гнів Божий

– Вибач. Я не знав, що у вас…

– Просто не треба! – перебив мене Мирон, i я замовк, аби за мить повернутися до вечерi.

Ми сидiли у вiтальнi. Стiл було сервiровано на вiсiм персон. В очах дружини Нечипайла – доволi вродливоi брюнетки – я бачив iскри заздрощiв, якi починали вживатися разом з певною крихтою задоволення. Триста тисяч американських доларiв вмiють покращувати настрiй.

Моя дружина не спасувала, i Принцип з Мироном отримали супутниць на вечiр. Одна з них, я знав ii у минулому життi, була колись королевою усiх нiчних закладiв Киева.

Ще й зараз вона не втратила своеi вроди, яку не забувала корегувати за допомоги пластичних хiрургiв. Їi звали Ольга, i в сiчнi iй виповнилося 36. Саме iй судилося скласти компанiю молодшому за нею на цiлих чотири роки капiтану Принципу.

Іншу подругу дружини я бачив вперше. На вигляд iй можна було дати i 30, i 40. Це була бiлявка з коротким волоссям i синiми, наче саме море, очима. Вона вдягнула сукню з вирiзом на спинi, i усi ми побачили тату схiдноi, скорiш за все японськоi, тематики.

Менi кортiло дiзнатися, що воно в бiса може означати – усi тi вiзерунки та знаки, але питати не став. Я вирiшив зробити це потiм, коли залишусь на самотi з дружиною, а ii подруга вiзьме пiд руку мого полковника Мирона й вони слiдуватимуть прикладу усiх тих, хто не знае, що таке кохання, а вiддаеться виключно полону шаленоi пристрастi.

– Ну що, – я пiдвiвся з крiсла. В моiх руках був келих шампанського i на правах хазяiна я мав казати перше слово.

– Пропоную перший тост за зустрiч!

Ми випили i почали iсти, приглядаючись одне до одного.

Десь за пiвгодини в тишi кiмнати народилася розслабленiсть. За столом почали лунати жарти, на обличчях моiх гостей я помiтив посмiшки i отримував задоволення, що хоча б сьогоднi ми усi трiшки забудемося про вiйну. Менi хотiлося зробити приемне цим чоловiкам, яких я завжди вважав своiми хлопчиками i бачить Бог, я намагався з усiх сил.

Атмосфера ставала розкутою, дружньою. За години пiвтори розпочалися танцi, потiм посиденьки за принципом хлопцi-дiвчата, а далi ми знову усi зустрiлися за столом.

П’янка iлюзiя химерного щастя грала з нашими душами, i я помiтив, що моi офiцери готовi продовжувати ту гру, так само, як i вбивати нелюдiв, якi прийшли на iхню землю.

Я бачив, як Мирон жадiбним поглядом iсть свою супутницю. Помiтною стала для мене i сором’язлива нерiшучiсть Принципа, який хотiв обiйняти Ольгу, але його руки залишалися лежати на столi.