Ворог, або Гнів Божий

Моi хлопцi iхали на вiйну, де про них не мали знати анi вороги, анi друзi. Їх не було у тiй вiйнi, на тому полi бою. Вони мали стати невидимi, тiнями, якi впевнено йдуть за ворогом, чекають на один лишень момент, якого доля бiльше не подаруе. І саме в цей момент вони забирають життя у покидькiв, якi вирiшили знищити iхню краiну, вкрасти все те, про що мрiяли iхнi далекi пращури, дiди та батьки. Моi хлопцi перетворювалися на солдат свого фронту, що завжди мають залишатися за завiсою таемницi, чие викриття даруе смерть.

Слова Євгена Мирона про дружину Нечипайла не стали приголомшливою звiсткою. Я знав ту проблему, але тепер я володiв ресурсом, здатним ii усунути.

– Я дам йому триста тисяч доларiв, – сказав я Мирону.

У вiдповiдь полковник здвигнув плечима.

– Грошi вашi, тому й вирiшувати вам.

– Вони не моi, i тобi це добре вiдомо.

– Але ж головний розпорядник саме ви, – не здавався Мирон, якому так подобалося його псевдопрiзвище Лиходiй.

– Чому ти вирiшив стати Лиходiем? – раптово змiнив я тему нашоi розмови.

– До чого тут це? – здивувався полковник.

– Банальна цiкавiсть заслуженого ветерана спецслужб.

Євген задумався. Вираз його обличчя свiдчив про пошук вiдповiдi, слiв, якими змiг би виразити повноту почуттiв, коли обирав псевдонiм.

– Може, повернемося до Нечипайла та трьохсот тисяч доларiв? – врештi-решт, вiн вирiшив обiйтися невинним жартом.

– Звичайно. Але спершу Лиходiй.

Мирон неохоче почав говорити. Його слова нагадували сповiдь сором’язливого школяра, який нiяковiв вiд власного бажання бути не тим, ким був насправдi.

– Лиходiй, – сказав Мирон, – то вiд впертого дитячого бажання вирiзнятися на тлi сiренького батька. Можливо, вам цього нiколи не зрозумiти, але…

– Облиш, друже! – сказав я. – В мене взагалi нiколи не було того батька. Напевно, цим i обумовлюеться мiй життевий вибiр.

– А в мене був, – сказав Мирон. – І саме цим фактом визначався мiй життевий вибiр. Менi кортiло бути Лиходiем, аби йти наперекiр придуманiй для мене iншим долi, бунтувати проти волi й покiрностi батька, бути несамовитим у всьому, що я робив, чого торкалася моя рука.

Вiн замовк. Я подивився на нього i зрозумiв усю трагедiю полковника Євгена Мирона.

– Ти його зневажав? – запитав я.

У вiдповiдь вiн мовчав.

– Давайте краще про триста тисяч i вечерю. Я не хочу говорити нi про батька, нi про Лиходiя. Єдина щира, чоловiча розмова трапилися мiж нами, коли батько був вже хворий. А за декiлька хвилин пiсля цього вiн помер.