Ворог, або Гнів Божий

– Вiн буде з нами говорити? – запитав мене Мирон.

– Якщо ми летимо до нього, мабуть що буде, – сказав я.

– Вiн дасть нам грошi?

– І не тiльки грошi. Алмази, вони, брате, рiч дуже вишукана й переконлива. Хочеш, я попрошу у нього щось особливе для твоеi новоi подружки? – я посмiхнувся Мирону, i вiн посмiхнувся менi у вiдповiдь.

– Не треба. Я сам.

– Що сам?

– Зароблю на них.

Я зiтхнув. При зарплатi полковника СБУ заробляти на алмаз, який мiг би задовольнити апетит його новоi подруги, потрiбно було б рокiв з триста.

На жаль, нiхто з нас не мiг стiльки чекати. Та й що то було б за життя: усi триста рокiв розпинатися, аби в кiнцi життевого шляху отримати один лишень камiнчик? Байдуже, що дорогоцiнний.

Незабаром дзвiнкий жiночий голос повiдомив про початок посадки на наш рейс; ми розрахувалися за чай та пиво й пiшли у напрямку виходу на лiтак до Женеви.

«За якихось двi з половиною години я буду в центрi Європи», – думав я. «До слова, моiм пращурам знадобилися б цiлi тижнi, а може й мiсяцi, аби дiстатися до Швейцарii.

Та й хто б iх туди пустив?»

Фiлософськi сентенцii з присмаком цинiзму давно вже стали моiми добрими супутниками. Я виправдовував iх iснування, бо життя разом з ними не здавалося менi таким мерзотним, яким було насправдi.

У лiтаку я спав, намагаючись абстрагуватися вiд дiйсностi та забути про вiйну. Я знав ii таемницi, i вони не додавали менi щастя, не породжували надii, а змушували констатувати серйознiсть ситуацii, в яку Украiну втягував Кремль, Вашингтон та й iншi гравцi на тiй кривавiй дошцi.

Мирон сидiв поруч i читав книжку. То був Бальзак, i це мене здивувало. Нiколи не мiг подумати, що Євгена колись зацiкавить старий французький реалiст з його трагiчними iсторiями, де все замiшувалося на iнтризi, багатствi, жадобi до золота та пiдступностi людських творiнь.

– І як? – запитав я його перед тим, як заснути.

– Та так, – вiдповiв вiн менi, приховуючи лукаву посмiшку.

– Ну-ну, – сказав я i заплющив очi.

Коли ж я iх розплющив, а лiтак почав зниження над Женевою, книжка усе ще залишалася в руках Мирона.

«Впертий читач», – подумав я, розтираючи шию.

Нас нiхто не зустрiчав, та ми цього й не потребували. Виходячи з аеропорту, ми ретельно вивчали усiх, хто мiг здатися нам пiдозрiлим. До мiста ми добиралися поодинцi. Поселилися теж у рiзних готелях i вже зустрiлися на прогулянцi бiля фонтана.

– Як твiй Бальзак? – запитав я Мирона, коли вiн пiдiйшов до мене.