Ворог, або Гнів Божий

– Вже друге столiття поспiль спочивае на Пер-Лашез, – була на те його вiдповiдь.

Я подивився на годинник. За десять хвилин Гарун мав вийти на зв’язок. Я не сумнiвався у ньому, але те, що я почув, приголомшило мене навiть бiльше, нiж смерть Андрiя Хворостенка.

– Я дам тобi те, що ти просиш. Навiть бiльше, – сказав вiн. – Але за однiеi умови.

– Я слухаю.

– Ти вiзьмеш мене з собою.

– Куди? – не одразу зрозумiв я.

– В зону АТО. Засидiвся я тут. Думаю, що в мене вистачить сил, аби вкоротити вiку декiльком покидькам.

– Ти жартуеш? – я не вiрив тому, що чув.

– Аж нiяк. Або ти береш мене з собою i отримуеш грошi, або ми п’емо останню чарку i ти вiдлiтаеш назад сам – без мене i, звiсно ж, без грошей.

– Це шантаж, – зауважив я йому.

– А як ти думав, мiй друже Бульдоже? В цьому свiтi тiльки шантаж здатний гарантувати хоча б якусь стабiльнiсть.

– Я подумаю, – менi потрiбно було виграти час, аби продумати вiдповiдь. Але вже в ту саму мить, як Гарун виявив бажання iхати на вiйну, я зрозумiв, що вiн не вiдступиться.

– Думай. Проте не довго. Чекатиму тебе завтра на цьому самому мiсцi, – сказав вiн, потиснув мою руку, кивнув Мирону, який прогулювався на певнiй вiдстанi i вiд’iхав у своiх алмазних справах на спортивному бентлi.

Мирон пiдiйшов до мене.

– Ми задоволенi? – запитав вiн мене без жодноi iронii.

– Не зовсiм, – пригнiчено вiдповiв я.

– Тобто?

– Йдемо вечеряти. За iжею про все й дiзнаешся.

Ми всiлися в затишному ресторанi в самому центрi Женеви.

– Ви росiяни? – спитався вiн, i в тому голосi промайнули обережнiсть, зневага та страх.

– Друже, нiколи не кажи, що ми росiяни, бо ми бiлоруси, – серйозним тоном вiдповiв йому на те Мирон, i офiцiант розслабився.

– Я вже подумав…

– Ти не думай, а краще неси нам горiлку, – продовжив Мирон.

– Звичайно. Вважайте, що вона вже тут.

Коли вiн вiдiйшов, я спитався Євгена:

– Чому саме бiлоруси?

– А хто? Може казахи чи молдовани?

– Напевно, ти правий.

– В таких речах, пане генерале, я завжди правий, – вiн щиро засмiявся, i мимоволi посмiшка торкнулася й моiх вуст.

Офiцiант принiс нам по чарцi горiлки.

– Ти, хлопче, одразу б пляшку винiс, – зауважив йому Мирон.

– Тобто цiлу пляшку горiлки? – перепитав спантеличений офiцiант.

– Саме так, – вiдповiв йому Євген.