Ворог, або Гнів Божий

– Але це не можливо! Ми не продаемо горiлку пляшками! Навiщо? Нiхто ж не купуе.

– Як це нiхто? А ми? – запитав я.

– Пардон, мсье, але ви приiхали i поiхали, а нам тут жити, – в голосi офiцiанта вiдчувалися нотки гордостi за приналежнiсть до обраного кола щасливчикiв, що мали у своiх кишенях швейцарський паспорт.

Я не став давати йому безкоштовний урок щодо хамства та вишуканих манер. Це було зайве. Тим паче, в моему гаманцi лежало достатньо франкiв, аби купувати ту кляту пляшку чарками, аж поки вона уся до останньоi краплi не опиниться в наших з Мироном шлунках.

Я так йому i сказав.

– Гаразд, хлопче. Не хочеш продати пляшку, будеш носити ii нам чарками кожну хвилину. І не дай Бог, запiзнишся хоча б на секунду.

Вiн подивився на мене i вiдповiв:

– Мсье, не я встановлюю правила. Я тiльки iх виконую.

– Облиште його, – втрутився Мирон. – Вiн тут нi до чого.

– Така в мене вже манера жартiв, – сказав я.

– Ваша манера може коштувати нам зайвоi популярностi.

– Ось тiльки вчити мене не треба! – розiзлився я.

– Я не вчу. Я констатую факт. Краще повернiмося до вашого алмазного друга.

Мирон був правий, а я – нi. Мое гарячкування не додавало менi честi, i я вибачився перед Євгеном. Мiй учень давав менi урок конспiрацii, про яку я забував, пiддавшись емоцii.

«Знову ця клята емоцiя. Не доведе вона мене до добра», – сказав я собi i розповiв Мирону про умову Гаруна.

– Несподiвано, – Євген був вiдверто здивований. – Що ви йому на це вiдповiли?

– Поки що нiчого.

Вiдповiдь маю дати завтра.

Ми замовкли. Мирон дивився крiзь мене на сусiднiй столик, за яким проводили свiй вечiр три гарненьких дiвчиська. Я ж згадував Гаруна, яким вiн був на тих всiх вiйнах, що довелося нам пройти разом.

Олександр Вiталiйович Хименко належав до тiеi породи людей, яких прийнято величати одним простим словом – дитбудинковi. З перших своiх крокiв по нашiй грiшнiй землi такi люди знають одну лишень правду – iм нема на кого сподiватися, окрiм себе.

В дитинствi вони ще вiрять в чудеса, що ось вiдчиняться дверi i на порозi з’являться мама з татом, але минають роки, а нiхто так й не приходить. Їхня школа життя не схожа на iншi. Навiть у мене, людини, яка нiколи не знала свого батька, все було не так, як у дитбудинкових. Мiй батько загинув на виробництвi, врятувавши життя своiм колегам, i тому я був сином героя, що в умовах Радянського Союзу давало своi плюси.