Ворог, або Гнів Божий

Хименковi ж вiд батька залишилося тiльки одне слово «Вiталiйович», а яким був той самий Вiталiй, нiхто не знав, бо нiколи його не бачив.

Ми познайомилися з Гаруном в училищi. Я був старшим за нього i вже розпочав свою роботу в КДБ. Моiм завданням у першi роки служби було шефство над iншими, молодшими, менш досвiдченими, проте перспективними, якi навчалися в училищi.

– Зверни увагу на ось цього хлопця, – порадив менi мiй наставник, вказуючи на Хименка.

– А вiн того вартий? – жартом спитався я.

– Не розчаруе.

– Ми усi тут не без характеру.

Я почав спостерiгати за Хименком, перевiряв його i випробував. Гарун з впертiстю людини без батькiв проходив усi труднощi, i по закiнченнi навчання я зробив так, аби вiн опинився у моему управлiннi.

Далi були буднi нашоi служби, Афганiстан, розпад Союзу, нова краiна i нова структура, проте зi старими кадрами. Все руйнувалося на наших очах, але ми ще вiрили, що Украiна здатна побудувати нову державу.

Коли ж одного разу Гарун не прийшов на роботу, я все зрозумiв. Ввечерi бiля дверей моеi квартири мене перестрiла жiнка i передала листа.

– Вiн казав, що вiрити можна лишень вам, – мовила вона до мене, а потiм зникла.

Прочитавши листа, я не став шукати ту жiнку, або ж самого Гаруна, бо розумiв, що вже нiчого не змiнити, не виправити, адже пiдполковник СБУ Хименко зробив свiй вибiр. Вiн був не на користь держави та патрiотизму, а виключно, аби прожити роки, що залишились, так, як цього прагнула його душа, не зважаючи на команди зверху.

– Знаеш, Євгене, а в Кандагарi Гарун був одним з кращих, – сказав я Мирону пiсля спогадiв. – Вiйна жила в ньому. Вiн був продуктом свого часу i полiтики тiеi краiни, в якiй ми усi народилися.

– Ви вважаете, вiн може стати нам у пригодi?

– Атож! Вiн не боiться кровi й бруду, так само як смертi та таемниць. Вiн виконае поставлене перед ним завдання, i нiхто й нiколи не дiзнаеться, хто наказав йому це зробити.

– Ми можемо йому вiрити?

– Я йому вiрю, – сказав я i попросив рахунок.

Нам не личило влаштовувати нiчну гулянку. Наставав час вiдпочинку.

Наступного дня ми знову зустрiлися з Гаруном.

– Ти iдеш з нами, – сказав я йому.

– Звiсно, що iду, – посмiхнувся вiн менi у вiдповiдь.

– Я маю прохання.

– Слухаю.

– Менi потрiбен камiнчик. Гарний такий. Можеш записати це на мою особисту кредитну лiнiю.