Ворог, або Гнів Божий

Я знову ретельно оглянув його як вiн е – скрюченого, у якiйсь затертiй, засаленiй пуховiй куртцi, без шапки, в колись гарних, але сьогоднi вже добряче поношених штанях, у одному чоботi, кращi днi якого минули разом з iхньою молодiстю. Свого часу Наполеон казав, що Бог завжди перебувае на сторонi тих, хто мае великi армii. І в момент випадковоi зустрiчi з одноногим ветераном АТО я повнiстю погоджувався з корсиканцем.

– Ви правi, мабуть, не треба було, – сарказмом летiла на волю моя думка, породжена незбагненою менi цiкавiстю до цього чоловiка та незрозумiлим бажанням зробити для нього дещо бiльше, анiж звiльнення вiд безсердечностi й сiростi патрульних полiцiянтiв.

– Я не питавсь, треба чи не треба. Я запитав вас, навiщо, – ремаркував мене ветеран АТО.

– Навiщо? – я вдався до подиву, але цим не розчулив його затвердiлоi душi.

– Так, навiщо?

– Не буду говорити про жалiсть та справедливiсть. Скажу вам лишень, що теж був там.

«Був там»…

Ця проста i комусь незрозумiла фраза несла в собi втаемничену силу, пекельне знання.

Вiн зиркнув на мене своiм оком, потiм вiдвiв погляд i одними вустами прошепотiв:

– Зрозумiло.

І в тому шепотiннi я почув усе його життя, побачив бiль несправедливо забутого воiна, який йшов захищати батькiвщину, але та батькiвщина в обличчi казнокрадiв та дармоiдiв, що присвоювали собi звання учасника бойових дiй, робили шаленi статки на контрабандi в зону АТО, крали мiльйони та мiльярди з оборонного бюджету, забули про своiх захисникiв, концентруючись на бiльш приемних справах, що не мали державницького начала, а були заснованi виключно на особистих вигодах.

– Вип’емо? – запропонував я без усiлякоi надii на згоду.

– Можемо й випити, – несподiвано погодився вiн i проcтягнув менi руку: – Заступник командира батальйону ***, Микола Федорович Гопко.

– Дмитро Павлович Лиходiй. Спецназ ГРУ МО.

Я назвався прiзвищем Лиходiя, бо саме пiд таким iм’ям мене знали на фронтi.

Все iнше не мало значення для цього скалiченого заступника комбата, а могло збурити у нього не зовсiм вiрнi уявлення про мою сiру особистiсть.

Вiн не вiдволiкався на зайвi запитання. Його прискiпливий погляд вивчав мене з нiг до голови, i вiн сказав:

– Нiколи б не подумав, що ви зi спецназу.

– Перше враження, воно завжди хибне, – розсмiявся я i помiтив, як на його обличчi починае зароджуватися посмiшка.