Ворог, або Гнів Божий

– Ходiмо! – сказав я i ми попрямували у напрямку одного з тих тихих, на перший погляд непомiтних киiвських пiдвальчикiв, де завжди е найкраще розливне пиво та найсвiжiша й найжирнiша тарань.

Так ми i познайомились, Микола Федорович Гопко та Дмитро Павлович Лиходiй, два рiзних полюси однiеi планети, iм’я якiй вiйна, страшна й неповторна, несправедлива трагедiя та добре спланована спецоперацiя в угоду тих, кому закортiло нових iсторичних походiв.

Я дивився на нього, а вiн пив пиво.

Першу кружку Гопко влив у себе за лiченi секунди.

Коли ж вiн вже почав робити те саме й з другою, я торкнувся його руки i похитав головою:

– Давайте спочатку поiмо. Напитися ми з вами ще встигнемо.

Вiн розсмiявся. Алкоголь i атмосфера пивноi на розi Великоi Житомирськоi та Володимирськоi далися взнаки. Вiн був у затишку, в теплi, а не на холоднiй вулицi, перед ним стояло пiнисте пиво i вже несли гарячi блюда. Вiн мiг зараз перебувати у Шевченкiвському вiддiлку полiцii, давати свiдчення, бути битим та вiдчувати усю несправедливiсть знущань i тортур правоохоронцiв.

Проте заступник комбата Гопко сидiв iз цим незнайомим чоловiком, тобто зi мною, котрий мало того що врятував його, буквально витяг iз хащi полiцiянтськоi системи, так ще й годував i напоював цього забутого героя вчорашньоi вiйни.

Стiл почали заповнювати рiзнi страви. Нам принесли борщ, м’ясну нарiзку, салати, квашенi овочi. І ось передi мною став графин з бiлою, прозорою рiдиною, без якоi наша трапеза не могла би вважатися повноцiнною.

Такий був закон тих, хто пройшов пекло Донбасу.

– Героi не вмирають! – сказав Микола Федорович, коли я наповнив нашi чарки.

– Героi не вмирають! – сказав собi i я, а потiм ми випили та почали iсти.

Пiзнiше, коли ми отримали вже iнформацiю вiд Забiяки про росiян i я почав планувати виконання завдання, я все нiяк не мiг збагнути, що в бiльшiй мiрi змусило мене тодi втрутитися на користь Гопко, якого хотiли затримати патрульнi бiля пам’ятника Богдановi Хмельницькому.

Була то жалiсть чи бажання справедливостi? Можливо, сам факт вiйни, яку я бачив не лишень iз телевiзiйних екранiв? Проте вiдповiдь, та чесна вiдповiдь, яку iнодi даеш тiльки собi i бiльш нiкому, не бажала покидати таемничостi. Вона часто дозволяла собi таку поведiнку щодо мене, але в тому була тiльки моя провина. Усi iншi були невиннi.

Ми довго сидiли з Миколою Федоровичем Гопком, аж поки його не зморив алкоголь.