Війни художників

Шепнув у вiдповiдь:

– Та клята модистка все ж напартачила. Це точно не Париж! Пiди у вбиральню, хоча нi, зараз я покладу тобi руку на плече i спробую поправити…

Але Гущенко не встиг нiчого зробити. До них разом з Берiею пiдiйшов голова Спiлки московських художникiв Герасимов. За Берiею йшли його заступник Меркулов i помiчник Саркiсов.

– Це i е геносе Клейст – керiвник нiмецькоi делегацii й представник iмперського мiнiстра Рiббентропа, а це – товариш Гущенко, головний органiзатор цього зiбрання, – запопадливо зазираючи в обличчя Берii, сказав Герасимов.

– Здрастуйте, геносе Клейст, здрастуйте, товаришу Гущенко! – поблискуючи пенсне, Берiя обом потиснув руки. Гущенко вiдзначив, що рука у Берii маленька, холодна i слабка. Вiдчуття було, наче торкнувся до дохлоi риби.

– Я слiдкую за вашою творчiстю, – сказав Берiя Гущенковi з дуже помiтним грузинським акцентом, змiряв зацiкавленим поглядом з голови до нiг його дружину i пiшов далi. Свита поквапилася слiдом. Марiя помiтила цей безцеремонний погляд.

– Герасимов, хто ця жiнка, що стояла поряд iз Гущенком? – запитав Берiя через плече Герасимова, який запопадливо дрiботiв слiдом, представляючи всесильному наркому учасникiв зiбрання.

– Це його дружина, товаришу Берiя, – пояснив той.

Очi Берii загорiлися:

– Добре, ми затверджуемо його керiвником делегацii. Делегацii, яка поiде в Нiмеччину. Все, – Берiя, а за ним «синi кашкети» пiшли до виходу. – Нехай готуеться i виiжджае швидко, настiльки, наскiльки це можливо.

– Навiщо така поквапливiсть, треба ж як слiд усе приготувати, Лаврентiю Павловичу, – насмiлився заперечити Герасимов.

– Я сказав – швидко, – з вуст Берii це прозвучало як «не твого розуму справа». – Буде готувати грунт для приiзду основноi делегацii.

Виходячи, Берiя озирнувся i ще раз окинув поглядом дружину Гущенка.

– Герасимов, ти залишайся. Саркiсов зi мною, – сказав Берiя i кивком голови запросив Саркiсова сiсти разом iз собою до урядового ЗІСу.

Скло, що вiдгороджувало салон вiд водiя, пiднялося.

– Мене зацiкавила та дружина художника. У нього непоганий смак. Треба швидко вiдправити його в Нiмеччину, а потiм познайомитися з нею трохи ближче. Дуже близько! Ти все зрозумiв?

– Так точно! – кивнув Саркiсов.

– Придивись за нею. Привезеш ii, коли я скажу. На хвоста художнику – наших людей, щоб до вiд’iзду вiн був постiйно пiд наглядом. Установити його зв’язки, з ким зустрiчаеться, якi веде розмови. Чи не шкодуе за закордонним життям.