Війни художників

Били вiкна у крамницях, давали в зуби крамарю i тягнули на пiдводи, що кому подобалося, – почав вiн розповiдь.

– Червонi не могли протистояти Денiкiну? – запитала вона, зазирнувши йому в очi. Очi чоловiка блищали жовтим свiтлом вуличних лiхтарiв.

– Це менi невiдомо. Говорили, що у червоних повстав командарм якоiсь армii. Здаеться, атаман Григор’ев. І повернув зброю проти своiх. Фронт розпався. Казали, головним лозунгом атамана було «Ради без комунiстiв!», – Гущенко озирнувся – нi, iх нiхто не чув.

Вони були на зупинцi самi. А рубiновi зорi сяяли над дахами, неначе свiдчення того, як помилився отаман Григор’ев, коли виступив проти бiльшовикiв. – Говорили, що в нього була величезна армiя.

– Що з ним трапилося? – не вгавала Марiя.

– Убили махновцi. Трохи згодом. Тодi вони були союзниками червоних.

– Тебе забрали до Денiкiна силою?

Гущенко промовчав. Вiн не мав однозначноi вiдповiдi. Стенув плечима.

– Ти пам’ятаеш, як це було? – продовжувала сипати запитаннями Марiя.

– Дуже добре пам’ятаю. Нас забрали прямо iз занять. Всiх пiдняли i повели до казарм. Видали форму. Мене мобiлiзували влiтку 1919 року. Як зараз пам’ятаю, ми у сiрих шинелях йдемо Юзiвкою по Першiй лiнii. Перша лiнiя – це центральна вулиця, що перетинае все мiсто. Навколо купи смiття. Битого скла. Уламки меблiв. Все, що залишилося пiсля вiдступу червоних.

– Не уявляю тебе в шинелi, – зауважила Марiя.

– Я й сам не уявляв.

Йдемо. Командир полку кричить: «Полк, смир-р-р-на! Равнение напр-р-рава!» Тодi я вперше побачив Денiкiна. Маленький чоловiчок з розкiшними вусами i стриженою борiдкою, у величезнiй папасi, як влитий, скакав на гнiдому жеребцi. За ним мчала свита. Два десятки людей у дорогих шинелях iз золотими погонами.

Зупинився. Крикнув: «Здр-р-равствуйте, молодцы!» – «Здра жла-м, Ваше Высок-ди-тство!» – горлаемо ми у вiдповiдь.

– Ти стрiляв у червоних? – в ii голосi вiдчувався страх.

Вона боялася ствердноi вiдповiдi.

– Нi, жодного разу, – пiсля довгоi паузи вiдповiв вiн. – Я дуже мало був у вiйську. Перша кiнна Будьонного вдарила нам у фланг. І перед новим роком – як зараз пам’ятаю, 31 грудня 19-го року – наш полк почав тiкати. Ми вiдступали на захiд.

Пiдiйшов напiвпорожнiй, мабуть, останнiй тролейбус. Вони увiйшли, вiддали кондуктору грошi й сiли на задньому сидiннi, де нiхто iх не мiг почути.