Війни художників

Незважаючи на це, вона запитала французькою – прошепотiла у вухо:

– Et ce qui s’est passе ensuite? (І що було потiм?) – прихилилася до його плеча i шепнула у вухо: – Dites-moi! (Розкажи!)

– Нiчого цiкавого не було, rien d’intеressant, – вiн теж перейшов на французьку. – Втеча i втеча. Рештки денiкiнськоi армii пiшли на пiвдень. І тiльки невелика частина – на захiд. Ми йшли на захiд. Пам’ятаю: iдуть пiдводи. Колеса скриплять. Здаеться, цей скрип вiдлунюе вже у мозку. Годину йдеш. Потiм хтось устае з пiдводи i ти можеш трохи посидiти.

Бiльшiсть пiдвiд зайнятi пораненими. Всi прислухалися: чи не чути стрiльби. Зi сходу могли щосекунди налетiти будьонiвцi й порубати всiх. У полон вони нiкого не брали. Що робити з полоненими в кiннiй армii? Тож залишали за собою лише трупи. Стрiльба ледь чутно починалася, потiм стихала. Інодi долинало «ура». Невiдомо чие. Може, будьонiвцiв, а може – денiкiнцiв.

Інодi над головами пролiтала шалена куля. Такий звук… важко передати. Рiзкий, високий – «пiу».

Всi пригинаються. Нiхто не хоче загинути вiд шальноi кулi.

І досi, у вухах стоiть стогiн поранених! Як зараз пам’ятаю: на сусiднiй пiдводi поранений кричить, б’еться в передсмертнiй агонii. Три кулi в животi. Наш вiзник увесь час повторюе: «Та добийте ж його хто-небудь – нехай не мучиться». На що йому вiдповiдають: «То йди сюди i сам добий». Нiхто не хоче брати грiх на душу. До ранку сердешний помер. Усi полегшено зiтхають. Тiло швидко присипали снiгом на узбiччi. Намалювали хрест.

І знову скрип колiс i вiдступ, бiльше схожий на втечу.

– Це все жахливо! – вона похитала головою, притисла до щiк долонi.

– І досi думаю, якби мене в той злополучний день не було на заняттях, мене б не мобiлiзували до Денiкiна. А коли вже так сталося, що було робити – дезертирувати? – запитував вiн нiби сам у себе.

– Чому б i нi? – запитала вона.

– Мiлiцiя червоних могла б заарештувати мене за «пособництво бiлим», а якби повернувся – «за втечу з бiлими». «Все бежавшие с мест, в которых восстанавливается советская власть, объявляются врагами трудящихся и подлежат суду ревтрибунала».

Нiкого не цiкавило, що ти студент, що тебе забрали силою. Розумiеш?

Вона кивнула. Пiсля кiлькох хвилин мовчання запитала:

– І що було далi?

– Ти впевнена, що хочеш знати всi цi пристрастi? У тебе i так сьогоднi аж занадто песимiстичний настрiй.

Вона хвилину вагалася. Сказала:

– Так. Я хочу знати все.

– Йшли на захiд. Кiлька тижнiв.