Війни художників

Потiм буде подiбна виставка у Берлiнi. Ось поглянь… – Гущенко кивнув у напрямку виставкового павiльйону навпроти кафе.

На фасадi виставкового павiльйону, окрiм червоних прапорiв зi свастикою i серпом та молотом, було, справдi, дещо незвичне для Москви. Весь фасад був оповитий величезним червоним полотнищем iз чорною свастикою на бiлому полi.

Берзiн гiрко посмiхнувся. Хитнув головою:

– Англiйцi лютують вiд цiеi дружби.

– Тут люди теж цього не розумiють. Спочатку Гiтлер був палiем вiйни, тепер – став добрим другом, – стенув плечима Гущенко.

– А як же обласканий Микола Тихонов? – зауважив Берзiн i процитував:

Уходит лондонец в свое бомбоубежище,

Плед по асфальту мокрый волоча,

В его кармане – холодок ключа

От комнат, ставших мусором колючим.

Мы свой урок еще на картах учим,

Но снится нам экзамен по ночам…

– Сьогоднi це небезпечнi рядки. За такi вiршi можна опинитися в таборi на Колимi, – з гiркотою в голосi зауважив Гущенко. – Думаеш, цей союз надовго?

– Є рiзнi думки.

Я прочитав в Англii книгу якогось Ернста Генрi «Гiтлер проти СРСР», де прогнозувався напад Гiтлера на нас.

– Хiба це можливо? – здивувався Гущенко. – Зараз у мене таке враження, що цей союз назавжди.

– Навряд чи, – хитнув головою Берзiн.

– А ти яким боком до виставки? – запитав Гущенко.

– Для мене самого це дивина. Викликали з Англii. Тиждень чекав. Дадуть нове призначення чи посадять, – коли Берзiн це говорив, його обличчя наче застигло, перетворилося на беземоцiйну маску.

На обличчя людини, що готова до будь-якого, навiть найгiршого, варiанту розвитку подiй.

– Чому так песимiстично?

– Ти знаеш… Тобi як старому бойовому товаришу можу сказати вiдверто. Половина тих, кого вiдкликали передi мною, вже сидить. Про декого – нi слуху нi духу. Люди просто зникли. Друга половина розстрiляна. Думаю, менi недовго залишилось. Ось пiдiйшов офiцiант, а я подумав: так колись вiн пiдiйде, приставить пiстолет до лоба i скаже: «Я з НКВС, вас заарештовано, руки за голову».

Тi хлопцi дуже винахiдливi й здатнi на подiбнi фокуси.

– А може, якщо вiдразу не взяли, то пронесло? – з надiею запитав Гущенко.

– Нi, просто бюрократична машина працюе iнерцiйно, – заперечив Берзiн. Махнув рукою. Жест, напевне, означав: будь що буде. – Вони знають, що я вже в СРСР, нiкуди не подiнуся, а значить, можна не поспiшати.

– То чому ж ти повернувся? – не мiг зрозумiти Гущенко.

– Дружина, син. Тодi взяли б iх. Хай уже краще мене.