Війни художників

– А звинувачення? Повиннi ж бути хоч якiсь звинувачення?…

– Був в Англii – значить, могли перевербувати, значить, англiйський шпигун. Нiхто не буде вдаватися в деталi й розбиратися. Таке враження, що для НКВС посадити чим бiльше – тим краще. А раптом i справдi на сотню один шпигуном виявиться. Те, що 99 були чесними радянськими громадянами, нiкого не цiкавить. А вчора мене призначили куратором твоеi виставки вiд Наркомату iноземних справ. Ось так. Так що будемо спiвпрацювати. Ти вiд Спiлки художникiв, я вiд Наркомiнсправ.

– Все ж, Берзiне, думаю, що ти перебiльшуеш. Мене ж не чiпають.

Берзiн запалив англiйську цигарку. Пiймав погляд Гущенка. Пояснив:

– Ще залишилась пачка. Потiм перейду на «Бiломор». Тебе не чiпають? Дай бог, щоб нiчого не змiнилося, щоб випадково хтось не назвав твое iм’я на допитi.

– Але ж це твое призначення, начебто, виключае швидкий арешт? – продовжив тему Гущенко.

– Нi, нiщо нiчого не виключае. Пам’ятаеш, Тютчев сказав: «Росiйська iсторiя до Петра Великого – суцiльна панахида, а пiсля Петра Великого – суцiльна кримiнальна справа».

Як на мене, новiтня iсторiя це – i перше, i друге разом. Вчора моiй дружинi наснився сон, що в нас роблять обшук… Ти вiриш у сни?

– Нi, я начебто матерiалiст. Сни – це продовження роботи мозку. Я не вiрю у вiщi сни.

– А я вiднедавна вiрю. Ти помiтив, що на нас тут скоса дивляться? – вiн нахилився до Гущенка, аби його не було чути за сусiднiм столом.

Гущенко огледiвся. У кафе сидiло кiлька робiтникiв – у картузах, парусинових туфлях, сiрих сорочках, пiдперезаних шкiряними пасками, i жмаканих штанях.

Вони пили пиво, палили дешевi цигарки i справдi зневажливо поглядали у iхнiй бiк. В очах читалося: що тут роблять два недобитих буржуi?

– Можливо, завинив твiй лондонський костюм, – тихо вiдповiв Гущенко. Наморщив лоба. – Думають, що ти якийсь непман… СРСР – едина краiна, де бiднiсть не е недолiком, навпаки – це перевага. Поганий одяг – ознака взiрцевоi радянськоi людини. Гарний костюм – ознака мерзотника.

І справдi, Берзiн був одягнений, як лондонський дендi – сiрий у темну смужку костюм, бiла сорочка i червона краватка.

– У тебе теж костюм непоганий. Колись революцiонери боролися, щоб не було бiдних, тепер боремося, щоб не було багатих. Вивихнутий свiтогляд, – Берзiн похмуро посмiхнувся. Потiм тихо проспiвав: – «Эх, яблочко, сладко-кислое, буржуйские глаза – ненавистные!» Я й сам, проживши пiвтора десятка рокiв поза «залiзною завiсою», вiдчуваю себе в Москвi чужинцем.