Вона має таємницю

А тепер ще з’явилась купа коробок зi спогадами.

І вже наступного дня татовi друзi вiдвезли мене в аеропорт, я полетiла в чуже мiсто. Дядько зустрiв мене в аеропорту з букетом квiтiв, я розцвiла в усмiшцi, але ми рушили до будинку i були все ближче до нового моря, вiд цього моя тривожнiсть наростала. Знову море, але на цей раз ще й холодне. Я знала, бiльше нiхто та нiщо в цьому життi не змусить мене пiрнути в море.

Коли я вперше зайшла в iх будинок, Лiнда дивилася на мене, нiбито побачила привида, закотила очi i швидко пiшла на кухню.

– Пробач, люба, – сказав дядько i вибiг за дружиною. Вони щось голосно з’ясовували, я присiла на край стiльця в холi. Колючки троянд iз дядькового букета порвали моi колготки, я пошкодувала, що не вдягла джинси. Менi хотiлося бути красивою, щоб сподобатися iм. Але план провалився. Я чула iхню суперечку, розглядала дiрку на колготках, бездарнi картинки на стiнах мого нового притулку.

– Ти знущаешся? Це ж не дитина! Кого ти привiв?

– Я казав, що iй одинадцять! Вона ще дитина!

– Ти казав, це маленька дiвчинка! А привiв майже дiвулю! Вона от-от приведе сюди якогось залицяльника! І що тодi? Я маю оплачувати ii аборти?

– Знову щось не так! Ти сама просила, щоб ми стали ii опiкунами!

– Я прохала про дитину! Ти показував менi фото маленькоi дiвчинки!

– Ти ж знаеш – дiти швидко ростуть… Заспокойся, мила.

Розумiю – тобi важко… Але уяви, що вона пережила… Їй потрiбна твоя пiдтримка, турбота…

Лiнда вийшла з кухнi, вдаючи привiтнiсть на обличчi, я вдала, що не чула iхньоi суперечки, i привiталася з нею.

Я ще нiколи не жила в такому холодному будинку. Вони заощаджували на опаленнi, адаптувалися до низькоi температури, ходили одягненi в светри, вони мовчки споживали iжу i говорили про полiтику, новини i своiх друзiв. Моя прийомна мама вважала, що пiдтримати мене можна, поставивши передi мною на стiл тарiлку з пластiвцями i заливши iх крижаним молоком i направивши до моеi кiмнати робот-пилосос. У тi роки робот-пилосос вважався дивом технiки, його в будинок привiз Нiколас з iншоi краiни, тому я повинна була бути вдячна iм за те, що менi не доводиться самiй щодня пiдмiтати в будинку.

Вiд такоi турботи Лiнди менi було дуже сумно. В ii собаки були до жаху нещаснi очi, i я ii як нiхто iнший розумiла. Собака стала менi найближчим другом, я любила ходити з нею гуляти вздовж моря, адже iх будинок був наскрiзь просякнутий самотнiстю i смутком, скiльки б людей в ньому не жили.