Вона має таємницю

Перемiстивши свое колiно в його сторону, я зрозумiла, що наздоганяю промiнь, а бiгати за променем не варто, адже бiльше усвiдомлень вiн менi не давав. Промiння саме знайде тебе тодi, коли прийде час. Я сiла так, щоб колiно знову було зiгрiте його теплом. Але промiнь тепер був лише променем i не давав нiяких нових усвiдомлень. Я знову ризикувала провалитися в тривоги i жаль. Але не стала. Я вирiшила: неодмiнно виберуся з цього острова i напишу про нього книгу. Я вирiшила, що моi батьки будуть жити в словах, адже я вкладу iхню мудрiсть в речення i глави.

Отже – я буду жити вiчно, i вони будуть жити вiчно.

Я обернулася до Будди, i його усмiшка була вже зовсiм iншою. Не дратувала i не викликала нерозумiння, скорiше навпаки – i я теж посмiхнулася трохи схоже. Я заздрила тому, що вiн прожив свое життя, зумiв осягнути те, що змусило його посмiхатися i зберiг цю посмiшку. Але насправдi це вiн повинен заздрити менi – адже мое життя ще попереду, i я збиралася боротися за нього. Я була в грi, а вiн хоч i виграв, але вже не грав.

Я йшла до моря i згадувала маминi слова про потiк. Якщо Бог – це потiк, вiн обов’язково допоможе вибратися з острова та опинитись вдома.

* * *

По дорозi я була бiльш уважна й рiшучiше налаштована i менi вдалося знайти якiсь плоди. Вони були кислi i не особливо соковитi, але одним своiм iснуванням вже заспокоiли мене. А бiля самого берега менi навiть вдалося знайти кiлька зелених бананiв. Також я побачила кокоси на пальмi. Кiлька сотень кидкiв палицею вгору, i я збила собi один.

Камiнням розбила панцир кокоса – i нарештi втамувала спрагу.

Почала шукати на березi якiсь кориснi речi, якi хвилi могли винести з катера. Сподiвалася знайти щось: запальничку або ножа, порожню пластикову пляшку, щоб зберiгати воду, якщо джерело пощастить знайти. Але море виплеснуло тiльки якусь дошку, шматок каната i за iронiею долi – дiрявий круг. Я виклала з камiння та гiлок на березi три великi лiтери SOS, бо так колись робили у фiльмi. Це вiдволiкло мене вiд тривожних думок, що насувались на мене.

Адже сонце наближалося до моря i скоро мало потонути в ньому. На жаль, не було видно нi рятувальних вертольотiв, нi корабля. Натомiсть перiодично з’являлися мавпи, якi пiдозрiло поглядали на мене…

«Можете забирати оце собi! – я жбурнула iм круг. Але коли тобi нiхто не вiдповiдае – можна збожеволiти. Я гукнула: – Мене звуть Кiра!»

Отак представившись мавпам, я вiдчула, що тепер у мене е сусiди, нехай i нiмi, а значить я не одна.