Вона має таємницю

Через кiлька годин одна з моiх нових подруг поцупила мiй банан, поклавши кiнець нашiй дружбi! Я спорудила невеликий куреник для своiх харчових здобуткiв. Дивнi тварини: ви ж умiете лазити по деревах, невже так важко зiрвати банан iз дерева? Я вiдчула, що моя шкiра пече, бо весь день вешталась пiд сонцем. Тепер моi однокласники точно повiрили б у те, що я була на морi. Але не факт, що вони побачать мене. А от я iх можливо i побачу, якщо стану привидом. Буду приходити до них пiд час контрольних та допомагатиму писати.

«Ну, добре. SOS я пiдготувала. Їжа е, молоко у кокосi ще е. Але як вибратися звiдси?»

Навiть мавп уже не було видно. Решту дня я споруджувала собi з листя, гiлок i кори гнiздечко. Темрява лякала сильнiше, нiж голод. Сонце от-от зникне, насуваються сутiнки i рожевi барви на небi змiнюються червоними, оранжевими. Блакитне небо неначе починае горiти – сонце пiдпалюе небокрай. У барвах сонця я вiдчула крах надiй. Менi сяк-так вдалося заснути. Але посеред ночi я прокинулася i тряслася вiд холоду i страху.

А раптом зараз iз хащiв на мене вискочить дикий звiр i розiрве на шматки? Або якесь людожерне плем’я схопить i потягне у свое лiгво. А ще я боялася отруйних павукiв та змiiв. Нарештi пiд ранок я заснула.

* * *

«Раз уже я тут, потрiбно все роздивитися як слiд…» – подумала я вранцi i подалася гуляти островом. Раптова думка про те, що цей острiв належить менi, i я його могутня володарка, вселила в мене оптимiзм i допитливiсть. Я йшла узбережжям, сонце пекло ще сильнiше, нiж учора, а шкiра ще не зажила пiсля вчорашнього.

– Ну, добре, тату, я пiрну… Тепер ти вдоволений? – сказала я в небо i почала занурюватися в море. Адже потрiбно було ще й змити з себе весь бруд. Я пливла вздовж острова. На морi були невеликi хвилi. Я пливла все впевненiше. А потiм ризикнула плисти не вздовж берега, а в глибину моря. Менi так подобалося те, що могла пропливати довгi вiдстанi, не торкаючись ногами землi. Тато мав рацiю, в рятувальному колi нiколи не навчишся плавати.

Але на глибинi солена хвиля хлюпнула в обличчя i залила водою нiздрi, я закашлялась. Згадала, як захлиналася, випавши з катера за борт, як кликала на допомогу батькiв. Море бувае таким пiдступним. Я швидко попливла до берега. Я гукала:

– Море, чому ти таке жорстоке? Чому ти вбило iх? Чому ненавидиш мене? Ти чуеш? Я хочу жити! Я хочу додому. Але ти влаштувало менi пастку, оточило зусiбiч…

Я вийшла з води, впала на пiсок. З грудей вирвалося ридання.