Скарби феї Моргани

Батько Теда, мiстер Френсiс Спенсер, – лiкар, високий смаглявий чорнявий чоловiк сорока трьох рокiв з карими очима. Серед його пацiентiв були як чарiвники, так i звичайнi люди. Мама Теда – мiсiс Джейн Спенсер, сорокарiчна мiнiатюрна блондинка з блакитними очима, – фармацевт. В ii розпорядженнi була невеличка дiлянка землi, де вона вирощувала рiзнi чарiвнi рослини, а потiм з них варила зiлля. Цим заняттям вона захоплювалася ще зi шкiльних рокiв. Чоловiк високо цiнував здiбностi своеi дружини i постiйно користувався плодами ii праць у своiй практицi.

З сестрою Теда, Лiлi, ми вже познайомилися. Як було вiдмiчено, i Тед, i Лiлi бiльше були схожi на батька, нiж на матiр. Це була дружна, любляча один одного сiм'я.

Тед увiйшов в будинок. Всi були в зборi i дивилися телевiзор. Першою його помiтила Лiлi.

– Тед, ти вже повернувся? Так швидко?

– Усе добре любий? – занепокоiлася мiсiс Спенсер.

– Так, все вiдмiнно, – Тед сiл на вiльне крiсло, – завтра я починаю працювати в Британському музеi. І у мене буде своя невелика квартира в Лондонi, – в його голосi звучала радiсть.

– Чудово! Значить, Магiстр виконав свою обiцянку, – сказав мiстер Спенсер.

– Звiсно. Вiн же Магiстр. Я хотiв би зiбрати деякi речi i перемiстити в свою квартиру.

– Я тобi допоможу, – запропонувала мiсiс Спенсер.

– Дякую, мамо. І я хотiв би попросити деякi продукти i трохи грошей, поки не отримаю зарплату. Можна? – Зараз, коли йому вже вiсiмнадцять, Теду було незручно просити у батькiв грошi, хоча тi йому нiколи нi в чому не вiдмовляли.

– Тед, про що мова, ти ж наш син! І завжди можеш звертатися до нас по допомогу, – вiдповiв йому батько.

Збори пройшли швидко, i ввечерi Тед був вже в своiй новiй квартирi. Так як повечеряв вiн вдома, весь його час пiшов на те, щоб поставити в холодильник продукти, розкласти по мiсцях своi речi i зателефонувати Джеффрi.

Годинник показував десять, коли Тед, знесилений квартирними турботами, набрав номер друга. Джеффрi пiдняв трубку.

– Привiт, Джефф, ти ще не спиш?

– Тед, який сюрприз! Я вже було подумав, що ось, школу закiнчив i забув свого друга.

А я тобi дзвонив, але тебе не було вдома.

– Правда? Менi нiхто нiчого не сказав. Я тобi дзвоню зi своеi новоi квартири, а завтра я починаю працювати.

– Правда? Здорово! Можна до тебе?

– Звiсно. Тiльки завтра. Я вмираю вiд втоми. Як просуваеться пiдготовка до вечiрки? Чи ти вже забув?

– Що ти! Саме тому я тобi дзвонив. У п'ятницю о восьмiй вечора я чекаю тебе.

– Я прийду.