Майже по-людськи

Декiлька разiв вiн пiдходив до дверей, видно впирався подушечками лап i туди, поки не навчився дряпати деревину. Вiн шкрiбся й у вiкна. Вiка сказала, що якщо вiн цього не припинить, то вiкно може луснути.

Коли до них завiтали Орест iз Ладою, то коцька якраз дер кiгтями вiкно Дiми, що знаходилось на iншому кiнцi будинку. Дзвiнок не працював i друзi почали стукати в дверi. Слава Богу, коцька не одразу вiдреагував на стукiт, а от Дiма з Вiкою помчали до дверей, бо думали, що це повернулась мама.

Лада та Орест ще встигли помiтити, як коцька виходить з-за рогу.

– МММЄЄЄУУУ!?

Вiка з Дiмою розчахнули вхiд. Побачивши хто перед ними стоiть, вони втягнули закляклих сусiдiв до себе в хату. Дiма ледве встиг провернути замок i вiдiйти, коли вiд гучного гупоту дверi затрусилися.

ГУП!

Всi здригнулись. Звук чергового удару удару перервав хвилинну мовчанку, яка полонила кiмнату пiсля того, як Вiка закiнчила оповiдати про вчорашнi та сьогоднiшнi подii.

Дiмi спало на думку: чи скоро коцi дiйде до голови, що битись всiм тiлом можна не тiльки в дверi? А коли вiн облишить iх, то як довго протримаеться скло у будь-якому вiкнi?

– То чого вiн став такий? – нарештi озвався Орест. – Це якась мутацiя, чи що?

– Да!.. Дааа! Я в кiно бачила! Тiльки там були великi змii i цi… ящiрки! А пам’ятаеш Годзiллу? – спитала Лада.

– Тупа стрiчка, – однозначно вiдповiв Орест. – Навiть всi хiмiкати на Землi, зусиллями всiх вчених, не здатнi виростити такого дракона.

– А менi сподобалось. Як вiн ходив по мiсту i трощив усе! Такий сильний був. І великий, як тепер ваш коцька. А ваш коцька буде такий сильний, як Годзiлла?

– Не знаю, може вiн ще виросте. А ти як думаеш, Дiм?

Дiма не вiдповiдав. Орестовi слова про хiмiкати та учених наштовхнули його на якiсь думки. Та питання сестри iх перебило.

– Я… Я не знаю.

– Добре, то що ж нам тепер робити? Що ви збираетеся робити? – Орест пiдвiвся з розкладеного дивана.

 – Чому ви досi нiкому не подзвонили?

– Бо ми не можемо, – вiдповiв Дiма.

– Домашнiй не працюе, – пiдтримала Вiка. – А мобiльний в мене розряджений.

– Бо ти цiлу нiч грала в своiх тупих покемонiв.

– Покемонiв не грають, iх збирають, – ображено вiдказала братовi Вiка. – Я грала в…

– Не важно – в шо ти грала, тепер ми сидимо без телефона. І навiть не можемо нiкуди подзвонити.