Майже по-людськи

– А якби могли, то куди б ми подзвонили? В службу вилову тварин? Чи у ветеринарiю? І шо б сказали? Приiжджайте скорiш, у нас тут пiд вiкнами лазить здоровенний кiт, заразився гiгантизмом, це зараз поширене явище, чи не так?

– Так, успокойтесь! – гаркнув Орест. – Зараз не час i не мiсце для родинних сварок!

Вiка здивовано вирячилась на нього, а потiм опустила очi додолу i в них Дiма помiтив сльози. Орест заходився вибачатись, пiдсiв до неi, приобiйняв i почав лагiдно пояснювати, що вiн мав на увазi.

Та Дiма раптово зрозумiв, що причина слiз сестри криеться не зовсiм в словах Ореста. Навiть те що сказав Дiма лише опосередковано розбурхало ii емоцii. Вiка перебувала на межi плачу, тому що витратила весь заряд батареi на програми, якими бавилась до ночi. А гралася вона, бо намагалась вiдволiктися вiд думок про те, що трапилось ввечерi, бо iгри змушували ненадовго забути про карету швидкоi, яка вiдвозить млявого батька iз розбитою головою.

Зненацька злiсть на Вiку щезла.

– Орест, а як же твiй айфон?

Хлопець звiв розгублений погляд на Дiму:

– А я його навiть не думав брати з собою. Ми ж думали просто забрати вас до себе, витягнути щось iз холодильника, я вчора взяв «Робокопа» на Блю Рей, думав подивимось на плазмi, – Орест трохи помiркував. – Мабуть, треба сходити за ним.

– І думати забудь! – шарпнула його за рукав Вiка. – Ти бачив, яка та котяра здоровецька? Якшо вiн тебе побачить, то як думаеш, шо вiн з тобою зробить?

– Але ж вiн домашнiй кiт! Завжди лагiдний до всiх.

Дiма подумав, що це не зовсiм правда. Мiсяць тому, коли почався парувальний сезон, вiн якось бачив, як бiля городу коцька тримае в заручниках кицьку. Вiн був на нiй, обхопив ii лапами, а вона намагалась вирватись. Та тiльки це iй не вдавалося, бо коцька, окрiм того, що був масивнiший за кицьку, до цього часу став ще й бiльш агресивним, нiж торiк. Минулого року Дiма та Вiка постiйно вибiгали надвiр, щоби вiдiгнати вiд нього чужих котiв.

Цiеi весни коцька вже навчився себе захищати i сам вiдгонив чужих, якщо тi насмiлювались проникнути в його двiр.

– Може й так. Може вiн таким i був, – вiдповiла Вiка. – Але тепер ми не знаемо, чого чекати вiд коцьки. Бо ми не знаемо, чи змiнилось тiльки його тiло пiд час перетворення.

– Про що ти говориш?… – нерозумiюче скривився Орест.

– Я кажу про те, що мiг змiнитися його розум.