Ожеледиця

Зайшов на кухню, майже впав на запропонований стiлець i, опустивши голову на руки, заплакав. Сам не чекав тих слiз, але напруга, яку тримав у собi з моменту, коли побачив свою потопаючу в кровi любов, повинна була знайти вихiд, iнакше його могло розiрвати на дрiбнi частинки. А може, краще б розiрвало – витерпiти такий бiль може не кожен.

Лiка отетерiло дивилася на нього широко розплющеними очима, у яких не залишилося й крапельки сну – вона навiть гадки не мала, що робити. Цей високий спортивний хлопець, красивий i сильний, ридав, як маленький, схлипуючи i голосячи:

– Їi вбили… Розумiете, я любив ii, а ii вбили! А я там був, i вона подумала, що це я… А це не я! Ми дитину чекали, а тепер i вона…

Голос його був низький i глибокий, тож зовсiм не в'язався з незрозумiлим лепетанням.

«Треба ж, здаеться таким сильним, а насправдi…» – не закiнчила думку, бо який Антон насправдi, не знала. Присiла на краечок стiльця i, ледве торкаючись, погладила несподiваного гостя по плечу. Противно залоскотало у носi, i дiвчина часто-часто заклiпала своiми довжелезними сiрими вiями.

– Якщо я вас правильно зрозумiла, когось убили, i ви опинилися на мiсцi злочину. Так?

Антон закивав, не пiднiмаючи голови.

– Це була ваша дружина?

Вiн затряс головою з боку в бiк.

– Наречена?

Знову кивання.

– Це ви ii вбили?

Вiн подивився на неi очима, сповненими жаху, i похитав головою: як вона могла таке подумати!?

– Ага… Добре… Я тiльки не зрозумiла, хто подумав, що це ви? Ну, та байдуже. Я зараз спробую зателефонувати Лавру… Лавру Георгiйовичу… Вiн, правда, у Сполучених Штатах, дорого, але що вже тут зробиш…

Лiка знайшла номер у мобiльному i стала натискати кнопки на стацiонарному телефонi.

– Так дешевше, – пояснила незрозумiло кому.

– Альо, альо! Лавр… Георгiйович? Тут ваш друг… Антон прийшов. Так, пустила. Каже, вбили його наречену… Нi, не вiн убив, хтось iнший… Але думають, що вiн. Що?… Коли?… А, добре. Нi, вiн не може… Вiн… трохи засмучений… До побачення, Лавр, – i вона поклала слухавку.

– Лавр Георгiйович сказав налити вам горiлки i покласти спати. Вiн якраз летить додому. В Амстердамi вже. Вранцi тут буде. У мене горiлки немае, то я пiду у Лавра… У нього точно е… Тиждень тому була, ми пили… за його вiдрядження, – Лiка знову почервонiла.

Повернувшись iз неповною пляшкою «Хортицi», що здавалася величезною у ii тонких пальцях, дiвчина налила Антону пiвсклянки «оковитоi». Подумавши трохи, хлюпнула i собi у маленьку стопку – не завадить.