Ожеледиця

Не кожну нiч тебе будять, щоб повiдомити, що когось убили. Постояла, подумала, чи треба чокатися, i вирiшивши, що не варто, випила. Антон теж не змусив себе довго вмовляти – випив свою ударну порцiю, навiть не помiтивши ii мiцностi.

Тепер вiн не плакав. Вiн наче закам’янiв. Кругле обличчя було блiде й здавалося неживим. Сумнi великi свiтло-блакитнi очi з опущеними зовнiшнiми куточками були широко вiдкритi, пухкий рот стиснувся у трохи бiльшу тугу рожеву крапку. Могутнi плечi якось здулися, опустилися. Руки безвiльно лежали на столi.

Поки Лiка стелила лiжко, вiн двiчi наливав собi ще по пiвсклянки «лiкувального напою» i випивав залпом, як воду.

– Я вам там, на диванi постелила…

– Дякую, але я додому пiду. Що я вас утискати буду? Завтра прийду.

– Антон, зараз третя година вже! Куди ви пiдете проти ночi? Та й Лавр Георгiйович сказав, щоб ви його дочекалися. Вiн вже летить.

– Добре, спасибi. Ви… – Антон нiяк не мiг згадати ii iм’я, – лягайте, а я ще посиджу тут, подумаю.

– Гаразд, тiльки не йдiть, добре? А то менi влетить, – додала вона, подумавши.

Лiка пiшла у свою спальню, вляглася, довго крутилася… Здавалося, i не спала зовсiм, але ii розбудив дзвiнок у дверi. Не у ii дверi – в сусiдськi. Вона поглянула на годинник – 6:08. «Що воно за кара така – усе ходять i ходять, дзвонять i дзвонять, – подумала. – Добре, що сьогоднi субота – хоч на роботу не йти, а то як пiсля такоi ночi працювати?»

Навшпиньки прокралася до дверей, кинувши по дорозi погляд спочатку на диван, де нiкого не побачила – злякалася, потiм в кухню – там все ще сидiв застиглий Антон.

Вiдсунувши кришечку з вiчка, заглянула у нього. На схiдцевому маршi крутилися двое здорованiв у мiлiцейськiй формi. Спочатку вони дзвонили у дверi Лаврентiя, потiм в сусiдськi лiворуч. Там iм теж нiхто не вiдкрив. Лiка знала, що там живе лiтня пара. Вони на вихiднi поiхали на дачу i на всякий випадок залишили iй ключ. Нарештi мiлiцiонери пiдiйшли до ii дверей. Дiвчина дозволила iм досхочу награтися дзвiнком – не вiдчинила. Потоптавшись ще пару хвилин, захисники правопорядку пiшли.

«Швидко вони», – подумала Анжелiка, а вголос промовила:

– Це мiлiцiя. Цiкаво, звiдки вони дiзналися, що ви знайомi з Лавром?

– Сьогоднi це не проблема, – глухо вiдгукнувся з кухнi Антон.

– Та так – Інтернет i iншi сучаснi технологii… Розумiю!

– Чому ви не вiдкрили? – запитав Антон, не повертаючи голову.

– Не знаю. Напевне, тому, що хотiла, щоб ви спочатку з Лавром поговорили.