Полонез для мера

Саме за доставку цього «герметично запаяного» вантажу до Украiни i повинна була заплатити Олександра Вуiч – та едина людина, якiй «морпiх» мiг би зi спокiйною душею передати свiй скарб. Утiм Майкл Фостер уже встиг запiдозрити ii у нещиростi. «Люба моя! – писав вiн у своему останньому листi. – Ти менi не довiряеш. Усе, що потрiбно тобi зробити – це надiслати на зазначену адресу двi тисячi англiйських фунтiв стерлiнгiв».

Пiсля того як Ася промучилася бiля комп’ютера три години, вона пiшла на кухню i випила холодного соку.

Потiм у станi якогось ступору повернулася назад, сiла за письмовий стiл i, натхненна якоюсь вищою силою, набрала потрiбнi пошуковi слова. Потiм клiкнула на адресi сайту, пiдказаного Гуглем. Яке щастя! – з веб-простору на монiтор випала рясно засiяна текстом сторiнка. Жiнка обрала потрiбну опцiю i раптом змiнилася на обличчi. З екрана на неi напливало посвiдчення «дипломатичного кур’ера»! Чоловiк на фотографii зберiгав той самий байдужий вираз людини, яка перебувае в станi цiлковитоi апатii. «Ну i мармиза! Вiн схожий на безперспективного пацiента якоiсь онкологiчноi клiнiки!» – подумала Ася i здригнулася через вiдчуття огиди, якою пройняло все ii ество. Поборовши гостру неприязнь до суб’екта, зображеного на свiтлинi, Ася переключилася на iнший файл. Це було надiслане «морпiхом» посвiдчення, яке вiн буцiмто сканував спецiально для своеi вiртуальноi подруги. Мовляв, нехай переконаеться в «справжностi» його «кур’ера». Обидва посвiдчення – з сайту i з електронноi пошти Фостера – були одним i тим самим документом. З тiею лише рiзницею, що перший виклала на своему офiцiйному сайтi американська служба захисту прав споживачiв. Служба попереджала про мiжнародну шахрайську мережу, що дiе з допомогою таких «кур’ерiв».

Асю ледь не «розвели», як мале дитя!

Але й це вiдкриття не вбило ii iнтересу до «морпiха», зображеного на фото. Ця свiтлина викликала якесь подвiйне враження. Вона мала б служити наживним гачком для жертви. Водночас чесне, вiдкрите обличчя чоловiка у вiйськовiй формi свiдчило про неабияку мужнiсть.

Жiнка думала: «Хiба може брехати людина з такими очима?! І як не соромно шахраевi ганьбити честь мундира американського вiйськовослужбовця! Так просто йому це не минеться». Портрет морпiха мiг належати людинi, яка iснуе насправдi. А втiм, вона припускала, що цього морпiха могло й вже не бути серед живих. Ася вiдчайдушно намагалася виправдати свiй невiдчепний iнтерес до чоловiка, з яким нiбито пережила вiртуальний роман.