Полонез для мера

Полонез для мера

Тетяна Ковтун

У романi Тетяни Ковтун «Полонез для мера» йдеться про сучасну драму людини, генерала мiлiцii, якого обирають мером пiсля конфлiкту зi столичним шефом. Олександр Верес стае реальною загрозою для iснуючоi корупцiйноi системи. Серед багатьох його добрих задумiв вирiзняеться романтичний проект – «Фонтан закоханих», який мае для Вереса особистий пiдтекст. Фонтан прикрашае вхiд до колись обнесеноi глухим парканом будiвлi мiськоi ради, а пам’ятки заграли новими гранями завдяки майстерному освiтленню.

Та найбiльша перемога Вереса – це його друзi i прихильники, якi взялися за облаштування рiдного мiста.

Тетяна Ковтун

Полонез для мера

Перша глава

Зранку нiщо не вiщувало дощу, ближче до десятоi свiжий вiтерець й узагалi розiгнав мiнливi хмарки на небi. Весна, що стрiмко накочувалася на мiсто, змiнювала все з дбайливiстю молодоi господинi: терпляче поралася з морочливими ручаями вздовж тротуарiв, розправляла над мiстом вiяло сонячних променiв i нагадувала про себе пристрасним диханням вологих ранкiв.

Мiський стадiон приваблював погляди перехожих панно з яскравими малюнками. Саме тут розмiщувався анонс про сьогоднiшню подiю – футбольний турнiр серед пiдлiткових команд. «Мабуть, усi вже на мiсцi», – подумав Верес i пришвидшив ходу. Бiля арки, що вела до стадiону, на нього чекали – як-не-як Олександр Володимирович був не останнiм учасником наступного дiйства.

– Уявляю, як ви переживали через погоду. П’ять градусiв тепла – це успiх! Удень ще потеплiшае, – сказав генерал, тиснучи руку чоловiку, який зустрiв його бiля входу.

Ним був голова районноi держадмiнiстрацii Петро Компанець.

Молодiжнi команди вже розмiстились у роздягальнях. Але засиджуватися там нiхто не збирався. Найбiльш нетерплячi вибiгли з м’ячем на поле.

– Газон що треба, – похвалив Верес. Ставний генерал ще пам’ятав, як i сам колись залюбки ганяв м’яча з колегами.

Багатьох молодих гравцiв вiн знав майже змалечку. Декого з них довелося витягати з поганоi компанii ще за часiв свого керування мiською мiлiцiею.

Компанець помiтив, яким жадiбним поглядом Олександр Володимирович дивиться на пiдлiткiв, i чомусь запитав:

– А де твiй Владислав?

– Я вiдправив його до Лондона.

Команди вишикувалися на полi, i пiсля свистка суддi гра розпочалася.

Потiм, пiд час перерви, були традицiйнi канапки. Петро розпитував:

– А що ж то за навчання у Великобританii?

– Улiтку син навчався на курсах з вивчення англiйськоi.