Паперова лялька

– Який жах! А як вагон впаде на ноги?

– Його пiдтримують мiцнi ваги, вiн не може впасти.

– І взагалi, чому б не iхати на конях – i веселiше, i спокiйнiше!

– Конi можуть понести. І з такою швидкiстю, як потяг, нiякий кiнь не домчить.

– Хоробрий чоловiк може зупинити коней. А хто може зупинити паротяг, якщо вiн понесе?

– Це просто неможливо, люба. Потяг iде тiльки там, де йому вiдведено. Не лiзь пiд колеса – i все буде гаразд.

Агата не любила i побоювалась потягiв, хоча ще нiколи не бачила жодного.

А коней вона любила. Любила неквапно iхати вiзком, любила скакати верхи. Любила, коли конi ii пiзнавали, бо Агата нiколи не забувала прихопити iз собою грудки цукру, аби почастувати своiх улюбленцiв. Але iй подобалось, що чоловiк серйозно розповiдае iй такi «не жiночi» речi; подобалося слухати його низький оксамитовий голос – i хотiлося, аби ця дорога не мала кiнця.

Одного разу на розповiдi Стася про залiзницю Агата, попри звичай, нiчого не заперечувала, а ii думки, здавалось, блукали десь далеко.

Стась на пiвсловi замовк.

– Щось трапилось вдома?

Агата зупинилась, повернулася до Стася обличчям i задовго мовчала. А потiм сказала те, що мiльйони жiнок до неi казали своiм коханим:

– У нас буде дитина.

І Стась, як i мiльйони чоловiкiв до нього, вiдчув себе щасливим i трохи спантеличеним.

– Дитина? Хлопчик? Хлопчик!

Вiн пiдняв Агату на руки i залишок дороги пронiс на руках. А на пiдлогу опустив так обережно, наче вона була вазою з кришталю по вiнця з водою.

Якось вночi Станiслав прокинувся вiд схлипування Агати.

Збентежено глянув на дружину, чи все гаразд: з дня на день очiкували пологiв.

– Тобi зле, люба?

– Нi! Нi, все гаразд.

– А рюмсаеш чого?

– Матка боска, яка ж я щаслива! Як менi хороше з тобою! Я не зможу жити без тебе!

– З якого такого дива? Оце так вигадала! Тобi не доведеться жити без мене. Ми житимемо разом довго-довго.

– От i циганка менi таке наворожила.

– А вона не сказала, буде хлопчик чи дiвчинка?

– Нi… Але хто б не народився, буде гарний-гарний, як ти, коханий.

– Швидше вже вродливий, як ти, люба.

Кажуть, дитина в утробi матерi чуе все, що вiдбуваеться назовнi. Маля, що народилося невдовзi, таки пiдслухало розмову юного закоханого подружжя та нiяк не могло обрати нiчию сторону.

Народилася дiвчинка, в якоi одне око було каре – як у матусi, а друге зелене – як у батька.

За святцями дiвчинку назвали Дросида. Але згодом стали звати коротко i милозвучно – Дiна.