Вирій загублених душ

Шура та ii кучерявий, чорноокий кавалер були гарною парою, виглядали, наче дiти з одного циганського табору. Насправдi ж, як з’ясувалося, ii майбутнiй чоловiк був лише наполовину украiнцем, тому що його мати, соболiвська красуня Надiйка, з-помiж усiх хлопцiв уподобала зайду болгарина, який не мав нi кола нi двора.

Микола виявився роботящою, романтичною i щиросердною людиною. Нарештi в родину прийшов добробут, але теща, зла вiд нудьги, знущалася над ним як хотiла. Зрештою, чоловiк утiк вiд своiх циганок. Йому навздогiн йшли прокльони.

Дочка скорилась материнiй волi, але це суперечило велiнню ii серця. Внутрiшнiй конфлiкт закiнчився для Шури психiатричною лiкарнею. Це не завадило iй згодом вiдновити свое здоров’я i продовжити трудову дiяльнiсть. Щоправда, тепер жiнцi доручали роботу, при якiй не потрiбно було багато спiлкуватися з людьми. Олександра Курилець значилася завiдуючою складом однiеi з торговельних фiрм. А втiм насправдi ця зовнi зiбрана, вiддана роботi жiночка потай вiдривалася на всiляких оборудках, в яких ii склад вiдiгравав не останню роль.

Попервах Аня намагалася пiдтримувати стосунки з батьком, але згодом забула його. Жiноцтво вiдокремило себе вiд колишнiх чоловiкiв i почало свое самостiйне iснування, сповнене користолюбними iнтересами. Шура продала приватний будинок i на вирученi крошти придбала квартиру, в якiй тепер жили орендарi. Звiдти йшов грошовий потiчок для накопичування валюти. А будинок, записаний на iм’я Анi Легкоступ, був родинним гнiздом, в якому пiдростало двое пташенят – Анжела i Камiлла.

Нiяких соболiвських коренiв тут не збереглося, зате румунськi заявляли про себе повсякчас. Колись завченi Шурою в дитинствi румунськi й ромськi слова пригадувались особливо легко у стiнах цього будинку, пiд попсову музику, що постiйно линула з дитячоi кiмнати.

Із передпокою почувся шум. Шура визирнула туди. Школярки ледь тягнули портфелi, заплетенi кiски в обох збилися набiк.

– Де ви так забарилися?

– Ми каталися на гойдалцi! – в один голос вiдповiли близнючки.

Шура подумала: яке то щастя, що вони однолiтки. А люблять одна одну без тями. Зовсiм iнакше бувае у сiм’ях, де нерiдко старшi дiти не миряться з меншими. Раптом ii пронизав сумнiв: чи правильно вона робить, покладаючи турботу про дiвчаток на плечi iноземного благодiйника, тодi як у них е своi рiднi батько i дiдусь? Але Шура рвучко припинила в собi цi вiдчайдушнi душевнi зойки. Нiхто з рiдних цим дiтям досi нiчим не допомiг.