Любов іншого виміру

– Лiдочко, заспокойся, не плач! Це був просто страшний сон, навiяний твоiм тяжким станом… Викинь його з голови i нiколи не згадуй!

Лiда судорожно вдихнула i продовжила:

– А потом мене вiдвезли у палату… у мене все пливло перед очима, наче я не я…

І так менi було холодно, наче мене з морозилки дiстали… А як стала я нормальна, чого тiльки не наслухалася у тiй палатi!.. Це просто палата ужасiв… Представ, е жiнки, шо йдуть на аборт, як на… – вона наморщила лобик, – ну, як ми з тобою ходили на плавання, так часто вони роблять аборти!

– Дурнi! – буркнула Олена, у неi раптом розболiлася голова.

– Не дурнi, а нещаснi! – з почуттям заперечила Лiда.

– Нещаснi, бо дурнi. Так себе не цiнувати! Є ж безлiч засобiв запобiгти вагiтностi!

– Ось чому ти в нас така умна? – вибухнула Лiда – По-твоему, я теж дурна?

Лiда знову заплакала, по-дитячому, щиро. Олена пiдскочила до неi, пригорнула до себе.

– Ну що ти! Тебе це зовсiм не стосуеться! Хiба ти знала, що таке станеться? Просто ти дуже молода i довiрлива.

Повiр менi, цей негiдник ще отримае свое!

З глибини фантастичних фiолетових очей Олени спалахнули холоднi, сталевi зiрочки, вона нiжно поцiлувала подругу у чоло. Та вiдсахнулася вiд неi i крiзь сльози засмiялася:

– Ти ж стрiляешся током!

– Може, це через блискавки?… Хоча… – Олена кинула погляд за вiкно – дощ ущух. – Поглянь, Лiдо, яка чарiвна веселка! Годi тобi мучитися, горе у минулому, а майбутне буде чудовим! Ми з тобою молодi, гарнi, все життя попереду…

Вiдповiвши Оленi вдячною усмiшкою, Лiда пiдiйшла до вiкна.

Сонце перетворило свiт на розкiшну скарбницю: мiльйони краплин, щедро розкиданих дощем по деревах та кущах, блищали коштовними дiамантами. Стало чутно, як на рiзнi голоси зрадiло все живе: загавкало, защебетало, задзижчало, зареготало i раптом зовсiм близько заспiвало. Сповнений багатозвуччям простiр, здавалося, збiльшився в обсязi.

Лiда на повнi груди вдихнула озонову свiжiсть i повернулася до подруги.

– У мене вiдлягло вiд серця! Це ти так повлiяла на мене, Оленко! Нiколи, чуеш, нiколи не розрiшу мужику торкнутися до себе! Ненавижу iх усiх! Всi вони подонки, всi обiжають нас, жiнок! Буду iм усiм мстити! – гордовито вигукнула.

Олена не вiдреагувала на «страшнi» Лiдинi слова, бо у веранду несподiвано влетiв бiлоснiжний голуб завбiльшки з кiбця. З рожевого дзьобика птаха випав чорний пролiсок. Олена перехопила чудну квiтку, пiднесла до обличчя, вдихнула ii аромат.