Любов іншого виміру

Є на Небi такий простiр, доню!

– Як все це дивно! – вражено промовила Олена i пiдвелася з-за столу.

Пройшлася. Бiле, розшите срiблом, янгольське вбрання надавало ii стрункiй статурi величi.

– Мамо, наш замок мав дах, – згадала Олена, – хочу туди.

– Ходiмо, куди забажаеш, моя Розi!

– Чудова думка, звiдти i злетимо, – посмiхнулась Маргарита, встаючи з-за столу, – ти ж полюбляеш лiтати, подруго?

– Аж занадто! Полетимо купатися на Молочну рiчку?

Жiночий гурт вийшов з iдальнi i по кручених сходах поважно покрокував на дах.

– Може, прийдеться поплескати по сiдничках пухких дiтлахiв на кисiльному березi, щоб звiльнили нам простiр для загоряння, – безтурботною пташкою прощебетала Маргарита.

– Ти ж казала, що iх не iснуе! – аж зупинилася Олена.

– А це, люба, питання уяви! Якщо хочеш, щоб вони були, як ми прилетимо, вони обов’язково будуть i будуть верещати, як рiзанi поросятка!

– Не хочу! – вiдказала Олена i розреготалася.

– Ледь не забула! – змахнула рукою Жозефiн.

– … Мого татка, що помер три роки тому, татуся Фiлiпа, бабусю Тетяну… Мамо, нехай це будуть близькi менi люди з двох останнiх моiх iснувань, з передоднiх нiкого не запрошуйте. Не хочу згадувати! Мене зрозумiють?

– Авжеж, дитино. Не хвилюйся. Завтра почнеться твое навчання, тобi не слiд вiдволiкатись на важкi, болючi спогади. Я й не очiкувала почути iншу вiдповiдь. А чи хочеш ти бачити Ричарда, доню?

– Ричарда?… Хто такий? – розгубилася Олена i згадала: – Мiй наречений! А вiн знае, що я тут?

– Знае, доню.

– Чекав? Тодi запросiть i його, мамо… Дивно, але менi чомусь байдуже до нього…

Нарештi жiночий гурт пiднявся на дах. Олена огледiлась, у неi перехопило подих, а очi зволожнiли вiд несподiваних слiз – ген, на рожевому обрii, за казковими Янгольськими садами та оселями, випромiнюючи Сяйво Вiри, Надii i Любовi, височiла неймовiрноi краси алмазна скеля Вiри Вiдданих Творцю.

Олена страшенно розхвилювалася – у цiй мiцнiй скелi було ще щось… щось невидиме оком, але дуже дороге i таке рiдне, що стискало груди болем вiд щастя. Напружено, пильно вдивилася Олена у Безцiнну Святиню Всесвiту i раптом прозрiла серцем – увiбравши у себе терпiння i страждання святих мученикiв, страчених за Вiру на смерть, Непохитна скеля надихае народи на Життя Силою Людського Духа… По Оленчиних щоках покотилися сльози.