Любов іншого виміру

 – Не розумiй, грiшнику! Я не належу нi Темрявi, нi Свiтлу!

На мить Джеймсу здалося, що очi Фобоса спалахнули вогнем, а з них вирвалися шаленi iскорки полум’яного гнiву i гайнули в нескiнченнiсть.

– Дiм Мого Вiльного Духу височить на такiй скелi Розуму, що я сам вирiшую, що i хто менi належить! Я сам!

Глава 16

Ричард привiв Олену до рожевого водоспаду, що грайливо зриваючись з розщелини мiж блiдо-сiрих скель, утворював гарненьке озерце.

Олена замилувалася чорними i бiлими лебедями: величнi птахи линули поверхнею райського озера поволi, мимохiдь висмикуючи з прозорих вод срiблясту рибку.

Раптом крихiтне озерце огорнуло нiжно-блакитним серпанком. Яскраве свiтло i туманець перетворили невидимих духiв Добра, що зазвичай жили рожевими мрiями над казковим водограем, на мiнливих iстоток-ельфiв. Радiсне райське життя тендiтними фiгурками-спалахами заметушилося над водою, задзеленчало безтурботними голосками-дзвiночками, сповнюючи простiр мелодiйною луною.

Пустотливi духи-ельфи забралися на неймовiрно рiзнобарвну веселку. Найхоробрiшi з них почали кумедно плигати з райдуги на спинки лебедiв.

Спостерiгаючи за iх невгамовною, шумною штовханиною, Олена вибухнула кришталевими скалками смiху, що надзвичайно ii прикрашав. Їi смiх розхвилював Ричарда.

– Ти не забула мене, Розi? – лагiдно запитав вiн.

– Нi, не забула, але я бiльше не Розi! Крихiтцi Розi вiдсiкли ii чарiвну голiвку, пам’ятаеш?… Двiстi рокiв тому, – i Олена сумно посмiхнулася.

– Ти стала ще прекраснiше, а твоi дивнi, фiолетовi очi випромiнюють таке… таке таемниче…

– А що це за дерево? Воно не схоже на iншi, – майже грубо перервала Олена Ричарда: iй було байдуже до нього, тож не хотiлося слухати його освiдчення у коханнi. Любов до нього померла два столiття тому разом з Розi.

– Ранiше ти була люб’язнiше, – зауважив Ричард зi смутком в очах.

Оленi стало жаль його, та вона вирiшила не силувати себе, не замiнювати жалем любов.

– Так що це за дерево? Ти не вiдповiв.

– Це копiя дерева добра i зла, але його плоди iсти не заборонено, – похмуро пояснив вiн, пiдiйшов до дерева, зiрвав райське яблуко, вiддав iй.

Вона вiдкусила вiд соковитого червоного плода.

– Яка смакота!

Ричард поглянув на неi i знову розхвилювався.