Орлі, син Орлика

А що ж то за народ, який не вважае безцiнним скарбом багатющу славетну спадщину, залишену пращурами?! Саме тодi й починаються пошуки власних коренiв… десь по сусiдству.

Так, можливо, за кордоном воно-то й краще – але ж чуже! Я далекий вiд думки, що один-единий письменник щось там змiнить одним-единим романом. Тим паче, у нетрадицiйнiй для себе царинi. Але якщо не зроблю цього, потiм усе життя собi не пробачу, що впустив такий чудовий шанс – кинути власнi п'ять копiйок у скарбничку, що ii наповнювали до мене, наповнюватимуть i надалi.

Тим паче, давно вже збираю «досье» на надто цiкаву iсторичну персону: французького польного маршала i генерал-поручника Григора Орлi. Адже вiн не хто iнший, як «амбасадор козацькоi нацii» Григорiй Орлик (1702—1759), син автора першоi украiнськоi конституцii, гетьмана у вигнаннi Пилипа Орлика (1672—1742).

Глава 1

Один – теж воiн!

Початок сiчня 1759 р. вiд Р.Х.,

Франкфурт-на-Майнi, вул. Оленячий брiд,

ставка вiйськового губернатора французiв графа

Teaде Тораса де Прованса

Вiйна – то е вiйна, а обiд – то е обiд.

Мудро сказано, чесне слово! Адже якщо солдат добре нагодований, йому й воювати легше…

Тим паче, мае бути ситим армiйське командування. Швидше навiть навпаки: хай краще солдати будуть голодними (бо чим солдат голоднiший, тим вiн злiший), а от якщо генеральськi шлунки позсихалися вiд голоду, тодi вiйну можна вважати цiлком i абсолютно програною. Бо як же планувати генiальнi вiйськовi кампанii на голодний шлунок?!

Приблизно таку теорiю розвивав в очiкуваннi десерту принц Субiз, iншi присутнi поблажливо всмiхалися й кивали головами.

А головнокомандувач маршал де Брольi час вiд часу переривав промову принца рiзними дотепами. Коротше, у iдальнi панував святковий настрiй. Воно й не дивно: Рiздво та Новий рiк французи зустрiли переможцями, особливих турбот прусськi вояки iм поки що не пiдкидали… Загалом, усе добре!

Як раптом обiдню iдилiю порушив шум iз-за зачинених дверей.

– Що сталося, графе?..

Як i досi, на вустах де Брольi сяяла задоволена усмiшка, проте у голосi маршала бринiли нотки занепокоення: адже вони все-таки перебувають на чужiй – окупованiй землi…

Отже, все можливе.

– Не знаю, але… – тiльки й мовив де Прованс. Треба зазначити чесно, вiдповiдь була трохи невдалою, як для вiйськового губернатора: адже як господар не тiльки цього будинку, але й усього Франкфурта, вiн просто мусив би знати!..