Орлі, син Орлика

Карл несподiвано замислився, потiм мовив:

– Але ж якщо у молодого гетьманича, найстаршого сина провiдника козацькоi нацii гетьмана Орлика, немае бiльш пристойноi сорочки у такий важливий день, як…

Пiсля цих слiв у троннiй залi запанувала важка тиша. Король свердлив юнака прискiпливим поглядом. Канцлер дивився на нього, немовби на троянду, що ii ярмарковий штукар витягнув iз шовковоi хустини. Григорiй зробив кам'яне обличчя i майже не дихав.

– Скажiть чесно, юначе, який стан справ у вашоi шляхетноi родини? – мовив нарештi Карл.

 – Тiльки не повторюйте вкотре, що у вас усе добре…

– Не знаю, що й вiдповiсти Вашiй Величностi, – чесно зiзнався юнак. – Можу лише повторити, що сам не бачив добру мою матiнку, братiв та сестер уже декiлька мiсяцiв. А щодо манжети… Повiрте, Ваша Величносте, ще вчора вона була цiлою-цiлiсiнькою…

(Мiж iншим, то була чистiсiнька правда!)

– …І ще можете повiрити, що це – найновiший, найлiпший мiй одяг! Просто я гадаю, коли Ваша Величнiсть перебували у затяжних походах, то теж носили один i той самий мундир протягом багатьох днiв i мiсяцiв.

– Чорт забирай! – не витримав король. – Щодо мундира на вiйнi, то ви, гетьманичу, таки маете рацiю! Але ж ви зараз не на вiйнi!.. До того ж, ваша добра матiнка могла би прислати вам грошей!..

– Перепрошую, Ваша Величносте, але доки козаки перебувають у вигнаннi, вважайте, наша вiйна проти московського царя Петра тривае, – тепер Григорiй говорив, гордовито задерши пiдборiддя.

 – Що ж до грошей вiд матерi… Перепрошую, Ваша Величносте, але навiть ризикуючи впасти у немилiсть перед всемогутнiм Карлом Шведським, я не грабуватиму свою родину. Зайвого шеляга з них не вiзьму! Най краще братам i сестрам перепаде. Отак…

Знов у залi забринiла напружена тиша. Здавалося, нiби всi необхiднi слова вже сказанi. Проте Григорiй подумки благав: «Нумо, Ваша Величносте, згадайте про громаду! Ну, будь ласка, згадайте!..» – адже це був би дуже, дуже доречний останнiй штрих.

Хтозна, стае думка матерiальною, або ж усе це дурнуватi вигадки… Проте по деякому мовчаннi король мовив тихо й повiльно:

– Гаразд, юначе, облишимо родину… Але хiба решта козакiв не здатна пiдтримати свого ватажка i його сiм'ю?

Шаленим зусиллям волi юнак утримав на обличчi той-таки закам'янiлий вираз, коли вiдповiдав:

– Нi в якому разi, Ваша Величносте, моi шляхетнi батьки не прийматимуть допомоги вiд громади.