Орлі, син Орлика

– Так, я теж не надто второпав, – чесно зiзнався Субiз.

Принц Лотаринзький збирався було вiдповiсти, та де Лазiскi випередив його:

– Панi Катарина дуже схвильована за сина й усiляко вибачаеться перед нами за його поведiнку, що б вiн там не утнув.

– То вона теж не знае?..

– І вона також. А втiм, прошу довiрити цю справу менi. Я ii миттю заспокою i з'ясую все, що треба.

Французи одразу зрозумiли задум: нiмецька графа де Лазiскi була чистiшою й вишуканiшою, нiж навiть у самого принца Лотаринзького.

Де Брольi кивнув. Граф звернувся до хлопця, говорив не надто суворо, проте твердо. Незважаючи на критичнiсть хвилини, син i матiр здивовано перезирнулися.

– Либонь, iх дивуе, що чистокровний нiмець робить у компанii окупантiв!.. – тихесенько прошепотiв де Провансу задоволений ефектом принц Лотаринзький. Губернатор кивнув. Тим часом де Лазiскi повторив запитання, при цьому поплескав хлопця долонею по плечу. Той недовiрливо зиркнув на графа i пробурмотiв у вiдповiдь щось невиразне.

– Й-йог-ган-н Вол-льф-ф-ган-нг-г?! – мати хлопця не втрималася вiд гнiвно-переляканого скрикування, ii обличчя й шия вкрилися червоними плямами.

Стара служниця вiдсахнулася настiльки рiзко, що ледь не впала.

Принц Лотаринзький вiдверто розреготався.

А незворушний граф де Лазiскi переклав спецiально для тих, хто погано розумiв грубу нiмецьку:

– Хлопець каже, що французiв називають жабоiдами, тож вiн вирiшив перевiрити, що саме ми iмо на обiд.

Тепер уже реготали майже всi французи: i маршал де Брольi, i принци Субiз та Камiлл Лотаринзький, i граф Tea де Торас де Прованс, i ад'ютант Фiлiпп, i двое солдатiв на порозi. Серйозним лишався тiльки граф де Лазiскi, який пiд переляканими поглядами матерi юного бешкетника i староi служницi продовжив розмовляти з хлопцем:

– Наскiльки я знаю, ти один з дiтей пана радника юстицii Йоганна Каспара Гете, а звуть тебе Йоганном Вольфгангом?

– Так, гер генерал.

– Зараз iде вiйна, тож говоритиму з тобою, як iз дорослим, бо у такий час скидку на юний вiк не роблять. Розумiеш мене?

– Так, гер генерал.

– Отже, Йоганне Вольфгангу Гете, ти хоч би розумiеш, яку дурiсть утнув?

Мовчання.

– Йогане Вольфгангу, вiдповiдай, коли тебе запитують. Тим паче, коли запитую я…

– Не розумiю, гер генерал.

– Ти прокрався у кухню i почав нишпорити там – чи не так?

– Так, гер генерал.