Листи

Не знаю куди, чому… Просто ми бiльше не бачилися. Та це було так давно, що не варто згадувати.

А у мене з того часу трапилось стiльки усього! Коротше, я не можу бiльше мовчати. Менi потрiбно виговоритися! Точнiше, виписатися, в цьому випадку. Отже, починаемо.

Я ще дитина. За психологiчним вiком, принаймнi. Але мое дитинство i дитяче ставлення до свiту отруiлося, щойно виповнилось 19. Я досi пам’ятаю цей день, наче це було вчора, хоча пройшло вже кiлька рокiв. Кiлька нестерпних, болючих рокiв. Бо тодi, в тiй клятiй аварii, втратила найцiннiше, що у мене було.

Я втратила свого батька.

Пам’ятаю, хоча давно волiю забути, як один iз тих жахливих дитячих снiв, про якi боiшся комусь розповiсти, бо тодi вони можуть збутися. От тiльки мiй збувся. І все ще не можу цього забути.

Ми iхали додому. На дворi стояла непроглядна нiч, сипав снiг, от як зараз, i дорогу вкрила кiрка льоду. Ти ж знаеш, як працюють нашi комунальнi послуги: зима для них – завжди несподiванка! Отже, пiсок не закупили, iздити в ту нiч було вкрай небезпечно.

Але тодi я про це не думала. Була надто зайнята, набундючено сидячи поряд з батьком i палко сперечаючись.

– Чому менi не можна залишитися? – злилась я. – Менi уже не п’ять рокiв!

– Тому, що я хвилююся. І менi не подобаеться твоя компанiя.

Тепер менi й самiй не подобаеться тодiшня компанiя. Алкоголь, голосна музика, сигарети – усе це помилки мого минулого. Не даремно тато непокоiвся. Та тодi мене це мало хвилювало.

Я була надто дурною i впертою, а ще на тiй вечiрцi залишився хлопець, який менi дуже подобався. А батько взяв i забрав мене звiдти, ще й зганьбивши! Де це бачено, щоб у дев’ятнадцять тебе забирали з вечiрок? Зрозумiло, настрiй у мене був не з найкращих.

– Тобi просто всерiвно! Тобi завжди було всерiвно, чого я хочу!

– Доню…

– Нi, послухай мене! Не потрiбна менi твоя увага! Мене вже це дiстало, чуеш?!..

І це було останнiм, що я встигла йому сказати. Тато саме обернувся до мене, щоб щось вiдповiсти, як на зустрiч вискочив джип.

Вiн iхав на величезнiй швидкостi практично по льоду i водiй не впорався з кермуванням. Здоровенну машину стрiмко розвернуло i понесло на нас. Батько спробував ухилитися, але куди там… Усе, що я пам’ятаю – це сильний поштовх. Нас крутонуло у повiтрi. Далi удар, ще один поштовх, мене пронизав рiзкий бiль у попереку. Я повернулася i побачила тата. На якусь жахливу мить усе довкола застигло.